Хроніка Першого національного з футболу. Ч. 4: Напередодні великого старту

Провівши початковий цикл своєї передсезонної підготовки на теренах Івано-Франківщини (ми вели про це мову в блозі минулого разу), наприкінці січня 1992-го футболісти «Прикарпаття» взяли курс на сусіднє Закарпаття і на два наступні тижні отаборилися в ужгородському готелі «Спорт». Якщо вдома прикарпатці переважно працювали над вдосконаленням фізичних кондицій, то тут тренерський штаб розраховував наситити підготовчі будні команди ігровою практикою. Це було важливо і з огляду на той факт, що вже у другій декаді лютого іванофранківців очікував своєрідний пролог перед стартом національної першості у формі першого раунду змагань за Кубок України.
     Транзитом до Ужгорода «Прикарпаття» завітало до Стрия, де провело товариський матч із місцевою «Скалою», поступившись у підсумку 1:2. Особливими успіхами не тішили своїх прихильників івано-франківські футболісти і під час спарингів на закарпатській землі. Зокрема, відразу у трьох поєдинках – проти павлоградського «Шахтаря», чортківського «Кристала» та ужгородського «Закарпаття» – прикарпатці розійшлися безгольовими нічиїми. І лише в двобої з «Приладистом» (Мукачево) вони змогли вийти переможцями – 3:0 (хет-трик Ю. Шулятицького). Суттєвим чинником, який певною мірою виправдовував такі непереконливі результати у контрольних матчах, були несприятливі погодні умови для підготовки на Закарпатті, де панувала небувало сніжна і морозна зима... 

ФК "Прикарпаття" на передсезонних зборах (зліва направо): верхній ряд – І. Краснецький (головний тренер), ?,  В. Гуменяк, П. Русак, Б. Гусак, Р. Григорчук, Р. Русановський, В. Винник, С. Сташко, О. Пироженко, І. Ходинський, Я. Ватаманюк, М. Гнатишин (тренер), Р. Бочкур (лікар-масажист); нижній ряд – В. Лахмай, І. Стахів, А. Хомин, А. Шулятицький, Ю. Шулятицький, А. Романчук, О. Дорош, Т. Ковальчук (1992 р., фото П. Белея)

 
     До розіграшу Кубка України, в якому на стадії 1/32 фіналу 16 лютого стартувало «Прикарпаття», було допущено 45 команд. Івано-франківців чекали у гості до себе футболісти олександрійської «Поліграфтехніки». Цей молодий колектив, ставши в 1991 р. одним із призерів останньої аматорської першості УРСР, вперше влився до когорти вітчизняних команд-майстрів (тепер вже професіоналів). І хоча за своїм статусом й підбором виконавців «Прикарпаття» вважалося фаворитом цього кубкового протистояння, але ні в основний, ні в додатковий ігровий час втілити власну територіальну перевагу в забиті голи його гравці так й не змогли. А ось в серії післяматчевих 11-метрових ударів доля посміхнулася футболістам «Поліграфтехніки» – 4:3 (в іванофранківців були влучними постріли Русака, Лахмая, Ковальчука, а схибили серед них у цій футбольній лотереї Русановський і Ю. Шулятицький).
     Свій перший кубковий дебют в національних змаганнях «Прикарпаття» провело у наступному складі: Пироженко, Хомин, Ватаманюк, Русановський, Гуменяк, Лахмай, А. Шулятицький, Романчук, Ю. Шулятицкий (Винник, 96), Ковальчук, Русак.
     Та навіть такі не надто приємні новини, які протягом лютого долітали до прикарпатських уболівальників гри мільйонів із Закарпаття та Олександрії, жодним чином не позначалися на ажіотажі, пов’язаному зі стартом івано-франківського клубу в національному чемпіонаті. Так, на середину цього місяця вже було реалізовано близько 80% (з 5 тисяч надрукованих) абонементів на всі домашні матчі «Прикарпаття» у вищій лізі.
     А завершити свою сьогоднішню частину розлогої хроніки про прем’єрну першість  України з футболу хочемо бесідою Ореста Олексишина з Дмитром Александренком. Ця розмова відображає атмосферу і настрої, які панували у футбольних колах буквально за день до офіційного старту змагань. Д. Александренка, на той час редактора легендарної «Спортивної газети» і за сумісництвом члена виконкому Федерації футболу України, можна без натяжки вважати одним із хрещених батьків національного чемпіонату…


    « – Дмитре, чи принесла тобі очікуване моральне задоволення ця непересічна подія у спортивному житті нашої молодої незалежної держави?
       – Без сумніву. Але сьогодні настав такий момент, коли на зміну ейфорії яку ми всі, однодумці, переживали нещодавно, прийшли робочі будні. Я, зокрема, радий, що останні кубкові матчі деякою мірою спростовують скептичні думки наших навіть авторитетних фахівців щодо футбольних турнірів у межах України.
     Наприклад, відомий тренер з Одеси Віктор Прокопенко, з яким я підтримую товариські стосунки добрих 15 літ, висловлювався однозначно: «От учора «Чорноморець» грав проти московського «Спартака», ЦСКА, і хіба зрівняєш з ними «Полісся» чи «Нафтовик» з Охтирки. Це ж для нас нецікаво…». Відтак я був дуже радий, як у Житомирі одесити днями «чисто» програли – 1:4 кубковий матч. Можливо, цей та інші приклади позначаться на поглядах тих спеціалістів із вчорашньої союзної вищої ліги.
     Тут, до речі, варто кілька слів сказати і про інтерес публіки до ігор чемпіонату. Звісно, у великих містах – Києві, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку (а тут і минулого року трибуни стадіонів часто були напівпорожніми) на перших порах наш національний чемпіонат не викличе у глядачів широкої зацікавленості. Але ж як виграють у так званих провінціях!
     – Не секрет, що у керівництві й апараті Федерації футболу останнім часом сталися мінімальні зміни. А хіба зможуть люди з її кабінетів, які ще шість-сім місяців тому відверто торпедували підготовку до національного чемпіонату і постійно оглядалися на Москву, нині повести наш футбольний караван правильним курсом?
     – Розумієш, тут у мене складна ситуація. Бо раніше зі сторінок «Спортивної газети», коли ще очолював відділ футболу, і на численних зібраннях одверто критикував керівників Федерації, яким випало щастя (ось парадокс!) розбудовувати популярну гру на Україні.
     Хоча можна підходити до цього і з чисто політичних позицій трохи вищого, державного рівня. Приміром, і голова НОКу Валерій Борзов, і голова Федерації Віктор Банніков круто змінили (за прикладом, скажімо, Леоніда Кравчука), свої погляди на ситуацію, що склалася. І сьогодні вони більше, ніж ми з тобою, зацікавлені, щоб Україна стала повноправним членом найавторитетніших міжнародних спортивних організацій.
     Але повторюю, моя оцінка вчорашньої діяльності того ж Баннікова не змінилася. Він надто довго перестраховувався, хоч статут ФІФА давав шанс Україні ще рік-два тому влитися до цієї організації.
     – Мабуть, після поразки київських динамівців од «Барселони» настрій у тебе не вельми оптимістичний. І все-таки, що можеш сказати про найближчу перспективу України на міжнародній футбольній арені?
     – Це питання частково розглядалося минулого вівторка на засіданні виконкому нашої Федерації. На жаль, коментатор трансляції «Динамо» – «Барселона» трохи переплутав факти. Тому уточнюю: визначено 41 кандидата до збірної України, а представлятимуть ці гравці 6 вітчизняних та 11 зарубіжних клубів, де виступають наші хлопці. Очолити головну команду виконком запропонував Валерію Лобановському. До літа національна збірна має зіграти кілька товариських матчів, і перший з них, тобто презентацію нового футбольного колективу, заплановано на 22 квітня. Тільки невідомо остаточно, хто у цей день буде суперником новонародженої команди – збірна Угорщини чи Іспанії.
     А повертаючись до суто внутрішнього футбольного господарства, хотів би, користуючись нагодою, побажати удачі «Прикарпаттю», котрому давно і щиро симпатизую. Головне – не схиляти голову перед авторитетами».   

Розмову вів Орест Олексишин
(газета «Галичина» від 7 березня 1992 р.)

    Далі буде...

***

Д. Александренко (присів 2-й праворуч) в складі футбольної збірної українських журналістів (1992 р., фото з Фейсбук-сторінки Сергія Савелія)


Д. Александренко (праворуч) в прес-ложі під час матчу національної збірної з футболу (2013 р., фото з Фейсбук-сторінки Дмитра Александренка)


(малюнок В. Кіндратишина, 1992 р.)