З когорти футбольних першопрохідців Станиславова – Сильвестр Барткевич (част. ІІ)

Слід зауважити, що футбольна кар’єра С. Барткевича припала на ті часи, коли ще не існувало жодних натяків на професійний спорт. Тож молодій людині варто було задуматися про власне майбутнє. У Станиславові Сильвестр напередодні Першої світової війни закінчив Учительську семінарію. Крім того, він паралельно протягом 1909-1914 рр. здобував юридичну освіту на відділенні права Львівського університету.
     При цьому у вільний від навчання час С. Барткевич не полишає свого кількарічного захоплення футболом. Здібного спортсмена з провінції, який мешкав у період навчання у Львові, наприкінці 1911 р.  швидко залучили до своїх лав керівники футбольної секції місцевої «Погоні»...


У часі дебютного сезону С. Барткевича (стоїть 1-й ліворуч) в складі львівської "Погоні" (1912 р.)

    На ту пору «Погонь» була амбіційним спортивним товариством, футбольний клуб якого завзято боровся з «Чарними» за першість у Львові. Як не дивно, але вже в першому своєму сезоні 1912 р. новоспечений член клубу пробивається в основний склад «погонячів». «Погонь» роком раніше увійшла до «Польського Футбольного Союзу» («Związek Polski Piłki Nożnej») і готувалася розіграти з 5 іншими клубами Львова і Кракова кваліфікаційний турнір за вихід до І класу. Розпочавшись, ці змагання з невідомих причин так і не добігли до свого кінця. У 1913 р. С. Барткевичу пощастило увійти в історію як учаснику І Чемпіонату Галичини серед класу найсильніших у складі «Погоні». На жаль, у прем'єрній першості львівський клуб не зміг гідно протистояти двом краківським клубам «Краковії» та «Віслі», посівши останнє 3-є місце.
     Протягом 1912-1913 рр. цінним досвідом для молодого вихідця зі Станиславова стала і участь у строях «Погоні» в престижних товариських двобоях проти далеко не самих останніх дружин копаного м’яча зі столиці Габсбургської імперії та її окремих провінцій. Також 1 травня 1913 р. С. Барткевичу пощастило бути серед 11-ки «погонячів», яка перемогла з рахунком 3:1 своїх традиційних суперників з «Краковії» у матчі, присвяченому відкриттю клубного стадіону у Львові. Вірогідно, що 17 серпня 1913 р. Сильвестр був учасником ще одного пам’ятного для себе двобою – тепер вже між його колишнім та теперішнім клубами. У першому в їх довгій історії протистоянь поєдинку на нововідкритій домашній арені «Погонь» без особливих труднощів здолала «Реверу» 3:0...


Групова світлина учасників міжкрайового матчу, у якому "Погонь" зустрілася з однією із найкращих угорських дружин "МАК" (Будапешт). С. Барткевич стоїть 1-й ліворуч  (Львів, 29 червня 1912 р.)


Групова світлина учасників матчу "Погонь" – "Краковія" (Краків), присвяченого урочистому відкриттю клубного стадіону львів'ян. С. Барткевич стоїть 3-й ліворуч  (Львів, 1 травня 1913 р.)

     Існують підстави стверджувати, що напередодні війни С. Барткевич входив до числа кращих представників свого ігрового амплуа не лише серед футболістів Львова, але й Галичини загалом. Протягом усієї ігрової кар’єри, коли у футболі панувала тактична схема 1 – 2 – 3 – 5, він обіймав позицію півзахисника, чи, як писали у місцевій пресі, помічника. У тодішніх реаліях від футболістів середини поля вимагалися хороші антропометричні дані та відповідна фізична готовність, адже доводилося не лише підносити снаряди атакувальній ланці команди, але й допомагати парі номінальних захисників обороняти власні тили. С. Барткевич у повній мірі відповідав означеним вимогам. Тож показово, що здібного півзахисника неодноразово запрошували до репрезентації Львова на матчі проти збірних Відня, Кракова і Чернівців...


Програма-анонс матчу між збірними Кракова і Львова (1912 р.)


Групова світлина учасників матчу між збірними Львова і Чернівців. С. Барткевич сидить 3-й ліворуч  (Львів, 31 серпня 1913 р.)

     Сезон 1914 р. у спортивній біографії С. Барткевича позначений несподіваним поверненням в Станиславів у ряди рідної «Ревери». Зауважимо, що цей клуб за час відносно недовгої відсутності у ньому Сильвестра, пережив вельми драматичні події. Не маючи можливості для вільного розвитку у структурі станиславівського «Сокола», у 1912 р. «Ревера» припиняє свою активну діяльність. До серпня наступного року місто фактично опинилося без сильного загальноміського футбольного клубу. Саме тоді місцевими ентузіастами було зорганізовано «Станиславівський Клуб Спортивний Маратон». За короткий час, у квітні 1914-го, правління товариства вирішило перейменувати його, присвоївши старе добре ім’я «Ревера».
     Відразу після цього відроджений футбольний клуб зі Станиславова був допущений «Польським Футбольним Союзом» до кваліфікаційного турніру за вихід до класу ІІ-А першості Галичини. У ньому «Ревера» не залишила особливих шансів своїм суперникам «Спарті» (Львів), «Сяну» (Перемишль) і «Кресам» (Тернопіль) та кваліфікувалася  у другу за рангом футбольну лігу краю. Відтак улітку станиславівці розпочали двоколові змагання за першість разом зі львівськими «Лехією», «Спартою» і пермишльським «Сяном». Саме у першому колі чемпіонату у газетних звітах з матчів «Ревери» ми вже знову зустрічаємо ім’я героя нашого допису. Слід відмітити, що в дебютних поєдинках цього турніру станиславівці виглядали вельми пристойно, набравши 4 очки з 6 можливих. По завершенні першої половини змагань реверівці ще й запросили до себе в гості на товариську зустріч вищих за рангом футболістів львівського клубу «Чарні». У запеклому протистоянні господарі поля поступилися 2:3 (1:3). Вірогідно, що цей матч був для С. Барткевича і його одноклубників останнім поєдинком у довоєнному літописі команди...


Витяг з допису про останній передвоєнний матч С. Барткевича
в складі "Ревери" у часописі "Kurier stanisławowski" від 19 липня 1914 р.

     Зрозуміло, що в часи Першої світової війни у Галичині, яка була плацдармом серйозних воєнних битв, про проведення повноцінних футбольних першостей не йшлося. Хоча варто зауважити, що спортивне життя в краї не завмерло повністю. У ті часові відтинки, коли арена збройних протистоянь відсувалася трохи подалі від галицьких міст та містечок, стихійно формувалися футбольні дружини, які принагідно проводили між собою поєдинки. Для прикладу, у структурі львівської «Погоні» в періоди звільнення міста від російських загарбників діяли так звана «військова» та «цивільна» футбольні команди. В складі останньої на поодинокі матчі виходив і герой нашої оповіді.
     Як свідчить тогочасна преса, у роки воєнного лихоліття в Галичині у товариських поєдинках С. Барткевич поперемінно захищав честь як «Погоні», так і «Ревери». Мабуть, не без його безпосередніх організаційних зусиль обидва клуби мали у ту пору можливість досить часто проводити особисті зустрічі між собою. Тільки протягом 1917-1919 рр. географічні сусіди зустрічалися на футбольних полях аж 7 разів! Зважаючи на брак гідних суперників, такі контакти для станиславівців були особливо цінними.
     Своєрідною лебединою піснею у футбольній кар’єрі С. Барткевича стала його участь 14 вересня 1919 р. у барвах «Погоні» в принциповому двобої з краківською «Краковією». Незважаючи на товариський статус гри, на львівському стадіоні зібралося близько 4 тис. глядачів – на ті часи рекордний показник відвідування матчів у місті. Уболівальники стали свідками цікавого поєдинку, адже в складах обох команд на поле вийшли гравці, які в наступне десятиліття досягнуть зіркового статусу на польському футбольному небосхилі. Мова передовсім йде про В. Кухара, М. Бача, Ю. Гарбеня, Ю. Калужу. На втіху львівській публіці рідний для неї клуб у цьому матчі відсвяткував заслужену перемогу з рахунком 4:3 (4:0)...


Так звана "цивільна" дружина львівської "Погоні". С. Барткевич стоїть 3-й праворуч  (1915 р.)


Львівська "Погонь" в гостях у "Ревери". С. Барткевич стоїть
у цивільному вбранні 3-й ліворуч  (Станиславів, 9 травня 1918 р.)

     Початок 1920-х був часом серйозних змін в житті С. Барткевича. Після укладення ним шлюбного союзу з Марією-Вандою Лахетою у подружжя Барткевичів 1922 р. в Станиславові народжується первісток – дочка Марія, яка пізніше від батьків отримала собі до компанії ще й сестру Гражину-Софію і брата Юліуша. Сам глава сімейства на додаток до дипломів юриста та педагога отримав у 1921 р. ще й свідоцтво про закінчення дворічних бухгалтерських курсів у Львові. У 1923 р. після проходження служби в армії С. Барткевич в чині підпоручика піхоти був зачислений до резерву 11 піхотного полку в Тарновських Горах. Своє цивільне життя у наступні роки колишній футболіст вирішив остаточно присвятити праці за фахом юриста, перебравшись з сім’єю  у середині 20-х спочатку в Катовіце, а потім до Варшави. У столиці ІІ Речі Посполитої він працював правником на престижних посадах в міністерствах Залізниць і Зв’язку.
     Вересень 1939-го застав родину Барткевичів у Станиславові, куди вона прибула на літні вакації. За короткий час в результаті поділу Польщі тут, як і по всій Західній Україні, було встановлено радянську владу. Доля колишніх польських службовців в умовах нового радянського тоталітарного порядку була незавидною. Вони у першу чергу ставали об’єктом прискіпливої уваги з боку сталінської карально-репресивної машини. Родина Барткевичів не стала винятком. Улітку 1940 р., як політично неблагонадійних, Сильвестра і Марію разом з дітьми було вислано до Сибіру. Місцем їх заслання став виправний табір у селі Тегульдет, що в Томській області. Барткевичам, аби вижити, довелося ледь не у повному складі йти працювати на лісоповал.
     Хтозна як би далі склалася доля колишнього хавбека станиславівської «Ревери» і львівської «Погоні», коли б у серпні 1941-го не було укладено вимушену угоду між радянським та еміграційним польським урядами про створення на території СРСР окремих армійських частин, призначених для боротьби проти гітлерівців. Так звана армія генерала В. Андерса мала складатися з депортованих раніше радянським режимом польських військовослужбовців та громадян польської національності. Тож Барткевичі скористалися зі щасливого випадку і вже у липні 1942 р. в обозі цього військового формування транзитом через Середню Азію перетнули радянські кордони та отримали притулок на території Ірану. За словами доньки футболіста Марії Засціньської, кілька років вони як біженці мешкали в Тегерані, після чого переїхали до сусіднього Лівану, а вже звідти весною 1948 р. емігрували до Великої Британії...


Судно з польськими солдатами Армії Андерса і цивільними біженцями прибуває з СРСР в Іран (1942 р.)


Реєстраційна анкета "переміщеної особи" С. Барткевича для переїзду в Англію (1947 р.)


Старша донька Барткевича Марія Засціньська
(фото з сайту: kronikamontrealska.com, 2014 р.)

     Вимушено перебуваючи поза рідним краєм, С. Барткевич залишався діяльною людиною і користувався заслуженим авторитетом в середовищі діячів польської еміграції. Ще під час перебування в Тегерані 1942 р. він став одним із співзасновників «Кола львів’ян», а у повоєнні роки – першим головою «Кола польських правників».
     Помер уродженець Прикарпаття Сильвестр Барткевич у Лондоні 24 серпня 1961 р., навіки вписавши своє ім’я до когорти активних учасників перших футбольних баталій у місті з межиріччя Бистриць.

Розповідь підготував Олег Олексишин

P.S. Першу частину оповіді читати тут.