Важка дорога на Олімп

Серед когорти призабутих, а для багатьох сучасників і зовсім незнаних імен у вітчизняному спорті, які своїми звитягами навічно вписані в історію міжнародного олімпійського руху, незаслужено опинилося ім’я вихідця з Прикарпаття Валерія Гасія (1949-2004). Слід нагадати, що наразі цей гандболіст залишається єдиним серед наших краян-олімпійців усіх часів, кому вдалося підкорити найвищу вершину, здобувши золото на Іграх 1976 р. в канадському Монреалі! Удвічі приємніше, що Гасій був одним з лідерів Радянської збірної з ручного м’яча на цих найпрестижніших змаганнях сучасності. Для прикладу, лише у фінальному поєдинку за золоті нагороди проти румунської дружини з 19 результативних атак колективу 6 у свій актив записав саме Валерій. А загалом на олімпійському турнірі в Монреалі, який був вже другим за ліком у спортивній кар’єрі уродженця Коломиї, він закинув у 5 матчах аж 25 м’ячів!
     Невдовзі після завершення того найуспішнішого для Валерія Гасія сезону 1976-го Оресту Олексишину трапилася нагода поспілкуватися з олімпійським чемпіоном та записати наступне інтерв’ю...



     «У вирішальному матчі гандболістів СРСР і Румунії на Олімпіаді в Монреалі переможну крапку «поставив» центрфорвард радянської збірної Валерій Гасій – 19:15. Але, напевно, багатьом любителям спорту Прикарпаття, які спостерігали фрагменти цього поєдинку на екранах телевізорів, не відомо, що автор останнього м’яча – наш земляк. Він виріс у Коломиї, тут зробив свої перші кроки у великому спорті. Зрештою найкраще про це може розповісти тільки олімпійський чемпіон, старший викладач кафедри фізвиховання Краснодарського державного університету В. Гасій:
     – У житті кожного спортсмена була людина, яка допомагала йому вийти на правильну дорогу і про яку він не має права забувати ніколи, незважаючи на свої високі титули і звання. У моїй пам’яті найкращі спомини пов’язані з Володимиром Герасимовичем Мартинюком. Йому я вдячний не лише за те, що він довірив мені місце на гандбольному майданчику. Володимир Герасимович навчив мене, інших своїх вихованців сумлінно і навіть з деякою самопожертвою ставитися до кожного заняття, до кожного матчу. Він був для нас ще й еталоном гравця задньої лінії. Створивши у Коломиї досить цікаву команду, Мартинюк з успіхом виступав на місці лівого напівсереднього. 
     Закінчуючи десятирічку, я довго вагався, куди піти. Анатолій Трохимович Маруневич, який тоді був моїм наставником, порадив складати вступні екзамени до Київського інституту фізкультури. Тепер можу впевнено сказати, що, вибираючи професію, не помилився. Хоч доводилося нелегко: вчився і одночасно грав у студентській команді майстрів…
     – …І, мабуть, мріяли потрапити до збірної країни?
     – Таке щастя усміхнулося досить швидко. Першокурсником я одягнув майку гравця молодіжної команди СРСР. Але запрошення до першої збірної дістав тільки через чотири роки, коли радянські гандболісти вели боротьбу за Кубок Балтики. Для мого дебюту тренери обрали важкий, насамперед, з психологічного боку поєдинок: у той день ми зустрічалися з господарями майданчика. Можете уявити собі радість новобранця, який вперше вийшов на майданчик у складі основної команди своєї країни і відразу ж записав до її активу чотири забиті голи.
     – Валерію, Ви були учасником двох Олімпіад. Яка з них залишила більше вражень?
     – Звичайно, завжди буду пам’ятати Олімпійські ігри в Монреалі, про які нагадуватиме завойована золота медаль. Та цілком можливо, що ми б не стали чемпіонами, якби не гіркі, але повчальні уроки мюнхенського турніру, де радянська команда посіла тільки п’яте місце.
     Після цього чотири роки тренери, гравці збірної наполегливо готувалися до поїздки за океан. І на арені монреальського «Форуму» наша збірна продемонструвала все, на що багатий нині радянський гандбол: надійну гру в обороні, чіткі, вміло організовані дії нападаючих і, безперечно, високі бійцівські якості.
     Після фінального матчу тренери не могли назвати сильнішого гравця в нашій команді. Вона, справді, діяла за принципом: один за всіх і всі – за одного. Але все-таки варто відновити у пам’яті один епізод з другого тайму.
     …Лідер румунської збірної Бірталан виконував гандбольне пенальті – штрафний кидок з семи метрів. Запорожець Михайло Іщенко відбив м’яч. Але як? М’яч потрапив Іщенку в обличчя. Важко сказати, як би вчинив на його місці інший. Наш воротар присів, кілька секунд прикриваючи обличчя руками, а потім. Ніби й нічого не трапилося, знову вступив у гру. Пізніше, на прес-конференції, Іщенко відповів журналістам: «Запитуєте, чи сильним був удар? Так. Але нічого, всяке буває…».
     Поруч з такими хлопцями, як він, просто совість не дозволить грати упівсили.
     – В історію олімпіад записано не так уже багато імен спортсменів, яким пощастило тричі виступати на цих найпопулярніших змаганнях сучасності. Здається, у Вас є така можливість!
     – Знаєте, я просто не хочу загадувати наперед – бути чи не бути мені в збірній на Олімпійських іграх у Москві. Щодо моїх подальших планів, то маю намір серйозно взятися за тренерську роботу.
     – Останніми роками Вам не часто доводиться бути гостем своїх рідних у Коломиї. Та, думаю, незважаючи на це, Ви хоч у деякій мірі цікавитися ділами місцевих гандболістів?
     – Цілком природно. Відомо, що тепер ручний м’яч у моєму рідному місті, як і взагалі на Прикарпатті, переживає далеко не найкращі свої часи. Щоб повернути його колишню славу, варто, зокрема, по-справжньому відновити пошуки здібних спортсменів. У цьому мали б бути зацікавлені всі – і тренери ДЮСШ, і викладачі фізвиховання загальноосвітніх шкіл, технікумів та івано-франківських вузів. Зрозуміло, при діловій підтримці спортивних організацій області».

Розмову записав О. Олексишин
(газета «Прикарпатська правда» від 8 лютого 1977 року)

***


В. Гасій (у верх. ряді 3-ій праворуч) в складі збірної СРСР (1970-і рр.)


В. Гасій (1-ий ліворуч) на тренуванні краснодарського "Буревісника" (фото Є. Кісельова, 1974 р.)


В атаці В. Гасій (фото Є. Кісельова, 1974 р.)


І знову з м'ячем В. Гасій (фото Є. Кісельова, 1975 р.)


В. Гасій (у середн. ряді 3-ий ліворуч) з одноклубниками по краснодарському СКІФу (фото Є. Кісельова, 1978 р.)

     Післямова. На щастя, у світовій електронній павутині частково зберігся відеозапис олімпійського фіналу з гандболу 1976 р. СРСР – Румунія. На його основі нами змонтовано відеоряд кращих моментів згаданої зустрічі за безпосередньої участі Валерія Гасія. Тож при перегляді шукайте на кадрах імпозантного вусатого молодика в червоному строї під №11 і отримуйте насолоду від гри славного майстра ручного м'яча…




А з основними віхами спортивної біографії Валерія Гасія, який в квітні цього року святкував би свій 70-літній ювілей, можна ознайомитися за покликом: esu.com.ua.