Показовою відповіддю на це питання для таких політично безхребетних цілком може послугувати оповідь про життєву стезю українського спортовця зі Станиславова Едварда Урсакі. Тим більше, що подібних історій з життя мешканців Прикарпаття дотичних до світу спорту 30-х – 40-х років минулого віку можна навести з добрий десяток.
Зауважимо, що серцевиною нашої розповіді про долю талановитого футболіста станиславівського «Пролому» Едварда Урсакі став матеріал його бесіди з Орестом Олексишиним. Символічно, що наведена нижче публікація їх розмови побачила світ буквально за кілька днів після ухвалення Акту проголошення незалежності України…
«Чи
не основною подією недавніх торжеств з нагоди спортового товариства
«Україна» стали футбольні баталії, безпосередніми учасниками яких поруч з
нинішніми гравцями з Галичини, Америки і Канади стали й ветерани
шкіряного м’яча. У чисельних публікаціях, що передували товариським
зустрічам на стадіонах кількох областей нашого регіону, переважно
згадувалися найцікавіші відомості з історії львівських клубів.
І якщо не помиляюся, тільки раз або два в авторитетній компанії осередків «України» 20-30-х років знайшлося місце для станиславівського «Пролому». Про одного з його гравців наша сьогоднішня розповідь.
– До «Пролому» я мріяв потрафити ще тоді, як вчився у «Рідній школі», а згодом – в гімназії, – каже Едвард Урсакі. – Але то були чисто хлоп’ячі забави зі шкіряним м’ячем. А по-справжньому взявся за футбол, коли почав працювати у станиславівській друкарні. Правда, тоді мене прийняли в польську «Єдність», де не відмовляли здібним українських хлопцям, а також їх ровесникам з німецької колонії. Та гонор підштовхнув мене до рішучих дій – конче хотілося бути у своїй, рідній команді, хай на перших порах – лише юніорській. А коли в «Проломі» дали на це згоду, «Єдність» несподівано запротивилася й вирішила провчити мене – цілий рік мені не давали звільнення. Ось які суворі були на той час футбольні закони щодо втікачів...
Тут ми дозволимо собі перервати монолог нашого співбесідника, щоб бодай скупо охарактеризувати найістотніші моменти з історії «Пролому». Цей майже десятирічний відрізок часу можна поділити на чотири етапи. Якщо відкинути сезон 1930 р., що пішов на акліматизацію щойно народженої команди, то по-справжньому вона дала про себе знати уже з наступної весни, радуючи незвичною для дебютанта класу «Б» Польського футбольного союзу (ПЗПН) комбінаційною грою. Два сезони поспіль «Пролом» міцно тримався на 3-4-ій сходинках. А могла б ця технічно вправна дружина з Станиславова здолати у своєму ешелоні й лідерів «Гурку» та «Станиславовію», якби так само дбала і про свою фізичну готовність. І хоча хлопцям з «Пролому» гріх було нарікати на відсутність підтримки від основного спонсора – Земельного банку та його директора Теодора Мартинця, що постійно і охоче обіймав посаду голови футбольного клубу, фінансові можливості не були безмежними і деколи просто бракувало коштів на відповідне прохарчування.
У двох наступних чемпіонатах самобутню команду підстерігали невдачі. Були на це причини як об’єктивні (масова «міграція» гравців), так і суб’єктивні (упереджені дії арбітрів)... Гіркота від цих невдач посилювалася ще однією серйозною обставиною: в ПЗПН, за бортом якого в 1933 р. тимчасово опинився «Пролом», відбулася маленька революція. Станиславівське воєводство дістало нарівні зі Львівською лігою свою футбольну округу. До класу «А» крім «Ревери» увійшли колишні суперники «Пролому», якому, на жаль, ще треба було довести, що й він вартує місця у такій солідній компанії...
– Повертати борг чисельним симпатикам команди довелося нам, її новобранцям, – продовжує свою розповідь Едвард Урсакі. – На досвідчених змагунів, які після утворення в Станиславові футбольної округи подалися до сильніших місцевих клубів, не було ніякої надії, і тренер Осип Новицький цілком довірився молодому поповненню «Пролому». Разом зі мною сюди прийшли Сидір Данів-Новаківський, дуже завзяті сільські хлопці Петро Зуб’як і Семен П’яста з Ямниці, більш досвідчений Ярослав Дем’янчук...
Молода кров додала грі «Пролому» свіжості. Команда упевнено здолала усіх суперників класу «Б» й буквально на руках симпатиків в’їхала до класу «А». Серед кращих її футболістів назвали 21-літнього Едварда Урсакі, який грав у нападі, на позиції лівого лучника (напівсереднього). Та радість від удачі затьмарили дві вельми неприємні обставини. Поважно занедужало одразу четверо провідних змагунів «Пролому», зокрема й Урсакі. І як на біду, того року було ухвалено рішення про перехід на вже популярну в Европі, але нову для футболу Галичини систему проведення чемпіонату за принципом осінь – весна. Цебто обезкровлений тяжкими кваліфікаційними іграми «Пролом» повинен був одразу, без очікуваного по закінченні сезону-1936 перепочинку, стартувати у вищому класі. Чуда не сталося. П’ять із шести осінніх поєдинків команда програла, і хоч за зиму всі хворі футболісти знову вернулися у стрій, весняне прискорення не принесло «Пролому» удачі: в табелі про ранги він знову опустився на сходинку. Правда, ненадовго. Через рік «Пролом» дав про себе знати, ще раз здолавши складний бар’єр на шляху до класу «А».
– Але ніхто з нас тоді й на гадці не мав, що то буде хоч і приємна, однак остання перемога в недовгій спортивній біографії нашої команди, – каже зі смутком Е. Урсакі. – Замість початку футбольного сезону у вересні 1939-го прийшов кінець Польщі. А з приходом радянських військ у Галичину було зліквідовано і «Пролом»...
Групова світлина учасників матчу "Пролом" Станиславів – "Бескид" Надвірна. Е. Урсакі стоїть 7-ий праворуч (1936 р.)
– А по війні Ви не верталися більше до футболу?
Після цього, здавалося б, цілком логічного продовження нашої розмови я раптом відчув, що мій співбесідник чи не найбільше остерігався цього запитання, котре зачепило мимоволі якусь болючу, потаємну струнку в його душі. Він опустив свою побілену памороззю голову, запала мертва тиша. А потім, рішуче махнувши рукою, витяг з конверта, що лежав перед ним на столі, пожовклу від часу сторінку із звичайнісінького зошита і маленьку, склеєну з двох кусників світлину.
– Ось тут останні сліди моєї футбольної кар’єри...
Не буду переповідати всього змісту виданої у 1955 році характеристики на Едварда Урсакі – в’язня одного з таборів Воркути (п/с «Ж 175/25»). Бо такі ж короткі «рекомендаційні листи» з далеких країв привезли додому тисячі наших краян, чиє бажання жити вільно, без опіки «рідної» радянської влади наштовхнулося на жорстокий, нечуваний терор з боку властей. А нас зацікавили кілька рядків з характеристики, де серед інших позитивних якостей учорашнього каторжанина Урсакі відзначався його організаторський хист... на спортивній ниві. Як підтвердження – знімок: на тлі дерев’яних бараків футбольна команда, на лівому фланзі якої я відразу впізнав мого нового знайомого.
– Так, я був капітаном тої команди. Шкода, що не влучив у кадр фотоапарата конвой, який чотирикутником оточував футбольне поле. А ще, певно, не повірите, що у команді з нашої шахти було тільки троє каторжан. Решта – зеки, серед котрих чимало людей дістали тривалий термін ув’язнення за страшні кримінальні злочини. Ще й тепер деколи дивуюся, як мені вдалося зорганізувати їх і зацікавити. А може, тому, що це стало для усіх нас єдиною розрадою в тім суворім краю, де навіть у футбол грати можна було два – максимум три місяці на рік. Ех, ліпше б не згадувати цих одинадцять років...
Воркута_гулагівська команда_Е. Урсакі стоїть 1-ий ліворуч_друга пол. 1940-х - перша пол. 1950-х
Напевно, він уже шкодував, що відкрив мені свій секрет. Бо дуже активно запротестував, коли я попросив світлину з табору ГУЛАГу для публікації в газеті. Та й наполягав, що не конче розписувати про ту «каторжно-зеківську» футбольну команду. Переконаний, мабуть, що свій останній гол забив усе-таки в «Проломі»…
А кілька днів тому я знову побачив Едварда Урсакі на стадіоні. Він переживав за «Прикарпаття», але робив це напрочуд спокійно, як і личить статечній людині, за плечима котрої майже 80 літ, а в серці – вічна, не стерта важкими життєвими незгодами і випробуваннями любов до футболу.
І якщо не помиляюся, тільки раз або два в авторитетній компанії осередків «України» 20-30-х років знайшлося місце для станиславівського «Пролому». Про одного з його гравців наша сьогоднішня розповідь.
– До «Пролому» я мріяв потрафити ще тоді, як вчився у «Рідній школі», а згодом – в гімназії, – каже Едвард Урсакі. – Але то були чисто хлоп’ячі забави зі шкіряним м’ячем. А по-справжньому взявся за футбол, коли почав працювати у станиславівській друкарні. Правда, тоді мене прийняли в польську «Єдність», де не відмовляли здібним українських хлопцям, а також їх ровесникам з німецької колонії. Та гонор підштовхнув мене до рішучих дій – конче хотілося бути у своїй, рідній команді, хай на перших порах – лише юніорській. А коли в «Проломі» дали на це згоду, «Єдність» несподівано запротивилася й вирішила провчити мене – цілий рік мені не давали звільнення. Ось які суворі були на той час футбольні закони щодо втікачів...
Тут ми дозволимо собі перервати монолог нашого співбесідника, щоб бодай скупо охарактеризувати найістотніші моменти з історії «Пролому». Цей майже десятирічний відрізок часу можна поділити на чотири етапи. Якщо відкинути сезон 1930 р., що пішов на акліматизацію щойно народженої команди, то по-справжньому вона дала про себе знати уже з наступної весни, радуючи незвичною для дебютанта класу «Б» Польського футбольного союзу (ПЗПН) комбінаційною грою. Два сезони поспіль «Пролом» міцно тримався на 3-4-ій сходинках. А могла б ця технічно вправна дружина з Станиславова здолати у своєму ешелоні й лідерів «Гурку» та «Станиславовію», якби так само дбала і про свою фізичну готовність. І хоча хлопцям з «Пролому» гріх було нарікати на відсутність підтримки від основного спонсора – Земельного банку та його директора Теодора Мартинця, що постійно і охоче обіймав посаду голови футбольного клубу, фінансові можливості не були безмежними і деколи просто бракувало коштів на відповідне прохарчування.
У двох наступних чемпіонатах самобутню команду підстерігали невдачі. Були на це причини як об’єктивні (масова «міграція» гравців), так і суб’єктивні (упереджені дії арбітрів)... Гіркота від цих невдач посилювалася ще однією серйозною обставиною: в ПЗПН, за бортом якого в 1933 р. тимчасово опинився «Пролом», відбулася маленька революція. Станиславівське воєводство дістало нарівні зі Львівською лігою свою футбольну округу. До класу «А» крім «Ревери» увійшли колишні суперники «Пролому», якому, на жаль, ще треба було довести, що й він вартує місця у такій солідній компанії...
– Повертати борг чисельним симпатикам команди довелося нам, її новобранцям, – продовжує свою розповідь Едвард Урсакі. – На досвідчених змагунів, які після утворення в Станиславові футбольної округи подалися до сильніших місцевих клубів, не було ніякої надії, і тренер Осип Новицький цілком довірився молодому поповненню «Пролому». Разом зі мною сюди прийшли Сидір Данів-Новаківський, дуже завзяті сільські хлопці Петро Зуб’як і Семен П’яста з Ямниці, більш досвідчений Ярослав Дем’янчук...
Молода кров додала грі «Пролому» свіжості. Команда упевнено здолала усіх суперників класу «Б» й буквально на руках симпатиків в’їхала до класу «А». Серед кращих її футболістів назвали 21-літнього Едварда Урсакі, який грав у нападі, на позиції лівого лучника (напівсереднього). Та радість від удачі затьмарили дві вельми неприємні обставини. Поважно занедужало одразу четверо провідних змагунів «Пролому», зокрема й Урсакі. І як на біду, того року було ухвалено рішення про перехід на вже популярну в Европі, але нову для футболу Галичини систему проведення чемпіонату за принципом осінь – весна. Цебто обезкровлений тяжкими кваліфікаційними іграми «Пролом» повинен був одразу, без очікуваного по закінченні сезону-1936 перепочинку, стартувати у вищому класі. Чуда не сталося. П’ять із шести осінніх поєдинків команда програла, і хоч за зиму всі хворі футболісти знову вернулися у стрій, весняне прискорення не принесло «Пролому» удачі: в табелі про ранги він знову опустився на сходинку. Правда, ненадовго. Через рік «Пролом» дав про себе знати, ще раз здолавши складний бар’єр на шляху до класу «А».
– Але ніхто з нас тоді й на гадці не мав, що то буде хоч і приємна, однак остання перемога в недовгій спортивній біографії нашої команди, – каже зі смутком Е. Урсакі. – Замість початку футбольного сезону у вересні 1939-го прийшов кінець Польщі. А з приходом радянських військ у Галичину було зліквідовано і «Пролом»...
Групова світлина учасників матчу "Пролом" Станиславів – "Бескид" Надвірна. Е. Урсакі стоїть 7-ий праворуч (1936 р.)– А по війні Ви не верталися більше до футболу?
Після цього, здавалося б, цілком логічного продовження нашої розмови я раптом відчув, що мій співбесідник чи не найбільше остерігався цього запитання, котре зачепило мимоволі якусь болючу, потаємну струнку в його душі. Він опустив свою побілену памороззю голову, запала мертва тиша. А потім, рішуче махнувши рукою, витяг з конверта, що лежав перед ним на столі, пожовклу від часу сторінку із звичайнісінького зошита і маленьку, склеєну з двох кусників світлину.
– Ось тут останні сліди моєї футбольної кар’єри...
Не буду переповідати всього змісту виданої у 1955 році характеристики на Едварда Урсакі – в’язня одного з таборів Воркути (п/с «Ж 175/25»). Бо такі ж короткі «рекомендаційні листи» з далеких країв привезли додому тисячі наших краян, чиє бажання жити вільно, без опіки «рідної» радянської влади наштовхнулося на жорстокий, нечуваний терор з боку властей. А нас зацікавили кілька рядків з характеристики, де серед інших позитивних якостей учорашнього каторжанина Урсакі відзначався його організаторський хист... на спортивній ниві. Як підтвердження – знімок: на тлі дерев’яних бараків футбольна команда, на лівому фланзі якої я відразу впізнав мого нового знайомого.
– Так, я був капітаном тої команди. Шкода, що не влучив у кадр фотоапарата конвой, який чотирикутником оточував футбольне поле. А ще, певно, не повірите, що у команді з нашої шахти було тільки троє каторжан. Решта – зеки, серед котрих чимало людей дістали тривалий термін ув’язнення за страшні кримінальні злочини. Ще й тепер деколи дивуюся, як мені вдалося зорганізувати їх і зацікавити. А може, тому, що це стало для усіх нас єдиною розрадою в тім суворім краю, де навіть у футбол грати можна було два – максимум три місяці на рік. Ех, ліпше б не згадувати цих одинадцять років...
Воркута_гулагівська команда_Е. Урсакі стоїть 1-ий ліворуч_друга пол. 1940-х - перша пол. 1950-хНапевно, він уже шкодував, що відкрив мені свій секрет. Бо дуже активно запротестував, коли я попросив світлину з табору ГУЛАГу для публікації в газеті. Та й наполягав, що не конче розписувати про ту «каторжно-зеківську» футбольну команду. Переконаний, мабуть, що свій останній гол забив усе-таки в «Проломі»…
А кілька днів тому я знову побачив Едварда Урсакі на стадіоні. Він переживав за «Прикарпаття», але робив це напрочуд спокійно, як і личить статечній людині, за плечима котрої майже 80 літ, а в серці – вічна, не стерта важкими життєвими незгодами і випробуваннями любов до футболу.
Орест Олексишин
Член президії Федерації спортивних журналістів України, м. Івано-Франківськ".
(Щомісячна газета ФК Прикарпаття «Футбольний вісник» від 29 серпня 1991 р.)
(Щомісячна газета ФК Прикарпаття «Футбольний вісник» від 29 серпня 1991 р.)
P.
S. Зауважимо, що то була перша, але не остання зустріч Едварда Урсакі
та Ореста Олексишина. За короткий час колишній член Українського
спортового товариства «Пролом» Станиславів таки надав світлину,
очолюваної ним гулагівської дружини, для публікації в одному з випусків
«Футбольного вісника» за 1992 р. А ще через три роки на сторінках
видання з’явився лист від цього 80-річного ветерана прикарпатського
спорту, який від імені кількох іще живих гравців-проломівців звертався
до громадськості з пропозицією трансформувати назву івано-франківського
футбольного клубу «Прикарпаття» шляхом додавання в неї слова «Пролом».
На думку авторів звернення такий символічний жест мав демонструвати
тяглість кількох станіславо-франківських поколінь майстрів копаного м'яча зі своєю своєрідною історією та спортивним духом…
Нам видається доречним доповнити наведені в публікації майже двадцятирічної давності факти з життєпису Е. Урсакі іншою біографічною інформацією про нього, яку вдалося по крупинках зібрати протягом останніх років з різних джерел.
Едвард Урсакі_друга пол. ХХ в.
(фото з книги Р. Діди "Вони народилися в Івано-Франківську (Станиславові, Станіславі)")
Отож, Едвард Урсакі народився 2 серпня 1915 р. в Новому Сончі під Краковом в мішаній україно-польській сім’ї. У шестирічному віці хлопець разом із батьками переїжджає до Станиславова. На навчання ходив спочатку до української «Рідної школи», а в 1931 р. вступив для отримання середньої освіти у місцеву українську гімназію. Зі слів Урсакі, він сам, його старший брат та три сестри виховувалися в національному і релігійному дусі. Юнак був членом молодіжної організації «Пласт». Уже в статусі гімназиста серйозно «захворів» футболом. Дебютував у складі посередньої станиславівської команди «Єдносць», яка змагалася на окружних змаганнях і комплектувалася з представників різних національностей. Спроба Урсакі перейти з цього клубу в «Пролом» закінчилася річною дискваліфікацією. Відтак певний час йому довелося виступати за новостворений «Український Спортовий Клюб» (Станиславів), на діяльність якого в системі крайового Українського Спортового Союзу не поширювалися штрафні приписи Польського окружного футбольного союзу. Однак і рівень змагань, у яких брав участь «УСК», був не надто високим.
Так трапилося, що через надмірне захоплення копаним м’ячем гімназист Урсакі не зміг здати матури (випускного іспиту). Тож в 1933 р. змушений був податися на роботу до місцевої друкарні, де протягом 4 років працював на посаді набірника. Врешті, весною 1936-го збулася маленька футбольна мрія Урсакі – він одягає однострої основного складу найсильнішого українського клубу Станиславівщини «Пролому». Вже у своєму прем’єрному сезоні молодий дебютант дружини, на пару з капітаном-старожилом Романом Кернякевичем, стає її найкращим голеадором в матчах першості класу «Б», а сам колектив кваліфікується у найвищий дивізіон Станиславівського ОЗПНу. У складі «Пролому» на вістрі атаки Едвард виступав до завершення першого кола сезону 1938/39 рр.
Після анексії західноукраїнських земель Радянською державою Урсакі отримує запрошення на посаду рахівника на станіславський шкірзавод, одночасно виступаючи з капітанською опаскою за футбольну команду підприємства «Кожевник» в змаганнях місцевого рівня.
Зі встановленням в 1941 р. німецьких окупаційних порядків на українських землях Урсакі продовжує працювати на шкірзаводі. Паралельно захищає на футбольному полі емблему станиславівської «Заграви», яка представляла міський район Гірку, а також входить до репрезентації міста у крайових міжміських зустрічах. У 1942 р. Урсакі одружується, проте особливо насолодитися подружнім життям не встигає. З огляду на зміну ситуації на східному фронті та контрнаступ Червоної армії, а також на зовсім свіжі спогади про репресивну природу радянської політичної системи, каральний меч якої у числі перших вже встигли були запізнати на собі в повній мірі й кілька колишніх одноклубників-проломівців, Едвард поряд із сотнями інших краян-добровольців у 1943 р. вступає до лав дивізії СС «Галичина». Після кровопролитних боїв з радянською армією під Бродами в липні 1944 р., де українські дивізійники втратили понад 70 % вояцтва, йому якимось дивом вдається неушкодженим дістатися рідної домівки.
Повернення радянського тоталітарного режиму в міста та села Прикарпаття не обіцяло таким як Урсакі, тобто людям зі своєю національною системою координат, нічого доброго. Сестра футболіста пішла в партизанку, а він сам опинився під пильною увагою каральних органів. Спочатку «визволителі» кілька разів викликали його на допити в органи НКВС, а 4 жовтня 1944 р. – заарештували. Через 9 днів військовий трибунал засудив колишнього проломівця до 15 років позбавлення волі за ст. 54-1а-11 КК УРСР (зрада Батьківщині, участь у контрреволюційній організації).
Заслання Урсакі відбував на Воркуті. Більшу частину строку пропрацював на місцевих шахтах – був рядовим робітником, а також майстром вентиляції, нарядчиком, маркшейдером. У «послужному» списку засудженого була і невдала спроба втечі під час етапування в табір. Невдовзі після смерті Сталіна у результаті амністії Урсакі звільняють з місць позбавлення волі й 1955 р. він повертається в Станіслав. У рідному місті колишній політзек змінив кілька місць працевлаштування. Найбільше трудився в структурі міськхарчторгу, а на пенсію вийшов з Приладобудівного заводу. Був футбольним наставником аматорських колективів краю. Реабілітований 27 січня 1992 р.
Помер лівий лучник станиславівського «Пролому» Едвард Урсакі 21 червня 2000 р.
"Пролом" Станиславів_Е. Урсакі стоїть 3-ій праворуч_кін. 1930-х
Нам видається доречним доповнити наведені в публікації майже двадцятирічної давності факти з життєпису Е. Урсакі іншою біографічною інформацією про нього, яку вдалося по крупинках зібрати протягом останніх років з різних джерел.
Едвард Урсакі_друга пол. ХХ в. (фото з книги Р. Діди "Вони народилися в Івано-Франківську (Станиславові, Станіславі)")
Отож, Едвард Урсакі народився 2 серпня 1915 р. в Новому Сончі під Краковом в мішаній україно-польській сім’ї. У шестирічному віці хлопець разом із батьками переїжджає до Станиславова. На навчання ходив спочатку до української «Рідної школи», а в 1931 р. вступив для отримання середньої освіти у місцеву українську гімназію. Зі слів Урсакі, він сам, його старший брат та три сестри виховувалися в національному і релігійному дусі. Юнак був членом молодіжної організації «Пласт». Уже в статусі гімназиста серйозно «захворів» футболом. Дебютував у складі посередньої станиславівської команди «Єдносць», яка змагалася на окружних змаганнях і комплектувалася з представників різних національностей. Спроба Урсакі перейти з цього клубу в «Пролом» закінчилася річною дискваліфікацією. Відтак певний час йому довелося виступати за новостворений «Український Спортовий Клюб» (Станиславів), на діяльність якого в системі крайового Українського Спортового Союзу не поширювалися штрафні приписи Польського окружного футбольного союзу. Однак і рівень змагань, у яких брав участь «УСК», був не надто високим.
Так трапилося, що через надмірне захоплення копаним м’ячем гімназист Урсакі не зміг здати матури (випускного іспиту). Тож в 1933 р. змушений був податися на роботу до місцевої друкарні, де протягом 4 років працював на посаді набірника. Врешті, весною 1936-го збулася маленька футбольна мрія Урсакі – він одягає однострої основного складу найсильнішого українського клубу Станиславівщини «Пролому». Вже у своєму прем’єрному сезоні молодий дебютант дружини, на пару з капітаном-старожилом Романом Кернякевичем, стає її найкращим голеадором в матчах першості класу «Б», а сам колектив кваліфікується у найвищий дивізіон Станиславівського ОЗПНу. У складі «Пролому» на вістрі атаки Едвард виступав до завершення першого кола сезону 1938/39 рр.
Після анексії західноукраїнських земель Радянською державою Урсакі отримує запрошення на посаду рахівника на станіславський шкірзавод, одночасно виступаючи з капітанською опаскою за футбольну команду підприємства «Кожевник» в змаганнях місцевого рівня.
Зі встановленням в 1941 р. німецьких окупаційних порядків на українських землях Урсакі продовжує працювати на шкірзаводі. Паралельно захищає на футбольному полі емблему станиславівської «Заграви», яка представляла міський район Гірку, а також входить до репрезентації міста у крайових міжміських зустрічах. У 1942 р. Урсакі одружується, проте особливо насолодитися подружнім життям не встигає. З огляду на зміну ситуації на східному фронті та контрнаступ Червоної армії, а також на зовсім свіжі спогади про репресивну природу радянської політичної системи, каральний меч якої у числі перших вже встигли були запізнати на собі в повній мірі й кілька колишніх одноклубників-проломівців, Едвард поряд із сотнями інших краян-добровольців у 1943 р. вступає до лав дивізії СС «Галичина». Після кровопролитних боїв з радянською армією під Бродами в липні 1944 р., де українські дивізійники втратили понад 70 % вояцтва, йому якимось дивом вдається неушкодженим дістатися рідної домівки.
Повернення радянського тоталітарного режиму в міста та села Прикарпаття не обіцяло таким як Урсакі, тобто людям зі своєю національною системою координат, нічого доброго. Сестра футболіста пішла в партизанку, а він сам опинився під пильною увагою каральних органів. Спочатку «визволителі» кілька разів викликали його на допити в органи НКВС, а 4 жовтня 1944 р. – заарештували. Через 9 днів військовий трибунал засудив колишнього проломівця до 15 років позбавлення волі за ст. 54-1а-11 КК УРСР (зрада Батьківщині, участь у контрреволюційній організації).
Заслання Урсакі відбував на Воркуті. Більшу частину строку пропрацював на місцевих шахтах – був рядовим робітником, а також майстром вентиляції, нарядчиком, маркшейдером. У «послужному» списку засудженого була і невдала спроба втечі під час етапування в табір. Невдовзі після смерті Сталіна у результаті амністії Урсакі звільняють з місць позбавлення волі й 1955 р. він повертається в Станіслав. У рідному місті колишній політзек змінив кілька місць працевлаштування. Найбільше трудився в структурі міськхарчторгу, а на пенсію вийшов з Приладобудівного заводу. Був футбольним наставником аматорських колективів краю. Реабілітований 27 січня 1992 р.
Помер лівий лучник станиславівського «Пролому» Едвард Урсакі 21 червня 2000 р.
"Пролом" Станиславів_Е. Урсакі стоїть 3-ій праворуч_кін. 1930-х
Немає коментарів:
Дописати коментар