Слідами одного відео

 У радянські часи в силу різних обставин події спортивного життя на Прикарпатті достатньо скромно висвітлювалися в офіційній кінохроніці та на телеекранах. А те що було відзняте на камери, у переважній своїй масі припадає товстим шаром архівної пилюки по столицях і практично не доступне для перегляду теперішнім споживачам відеоконтенту. З огляду на такий стан справ, викид в інтернет-простір будь-яких «свіжих» оцифрованих матеріалів з минулого вже сам по собі викликає певне зацікавлення.
     Віднедавна у вільний доступ для знайомства почав викладати відеоматеріали колишнього республіканського і обласних студій ТБ їх правонаступник «Національна суспільна телерадіокомпанія України». Із тієї наразі незначної порції контенту, яка встигла з’явитися в інформпросторі, особистий інтерес викликав і коротенький спортивний сюжет більш як піввікової давності з Коломиї. У ньому йшлося про перебіг всесоюзних фінальних змагань за кубок «Золотий колос-70» з футболу. Позаяк особливою інформативністю ні саме неозвучене відео, ні куций супровідний опис під ним на сайті не вирізнялися, довелося оперативно заглибитися в тему і нарити в'язку цікавих фактів про ту подію та її учасників...

 

     Для непосвячених скажемо на початку кілька слів про формат кубкового турніру «Золотий колос». Змагання були започатковані з ініціативи ЦК ВЛКСМ в другій половині 60-х. До участі в них запрошувалися виключно сільські аматорські колективи. Власне, 1970 р. відбувся вже четвертий за ліком його розіграш. На старт змагань вийшло 42 тис. команд колгоспів і радгоспів зі всієї держави. Вони виборювали путівки на завершальний турнір почергово на районних, обласних, республіканських та зональних всесоюзних змаганнях. Врешті було відібрано по два найкращі колективи від кожної з трьох зон. Ними виявилися представники України, Білорусії, Грузії, Казахстану, Таджикистану і РРФСР, які й мали визначити з-поміж себе призерів у фінальному коловому турнірі.
     Почесну місію прийняти у себе в жовтні 1970-го кращі сільські футбольні дружини зі всього Союзу доручили багатій власними спортивними традиціями Коломиї. За плином літ важко однозначно сказати, чому організатори зупинили свій вибір саме на цьому райцентрі, адже серед фіналістів команди з Івано-Франківщини не було. Можливо, якісь преференції від оргкомітету отримали переможці попереднього розіграшу кубка –  футболісти радгоспу «Дружба» Бучацького району на Тернопільщині, котрі знову пробилися до фіналу. А в цьому самобутньому колективі прикарпатців, включно з його наставником, вихідцем з Коломийщини Петром Савчуком, якраз не бракувало.
     Про хист П. Савчука, як футбольного тренера-організатора спортивна спільнота Прикарпаття по-справжньому заговорила ще на початку 60-х років минулого віку. В ту пору він зі своєю провінційною лісокомбінатівською командою «Осмолода» з Перегінська, невдовзі реорганізованою в брошнівські «Карпати», наробив гучного переполоху в регіональних змаганнях, ставши переможцем і двічі призером чемпіонату, а на додаток й володарем кубка області. Але як часто буває в подібних випадках, в успішного молодого тренера-«вискочки» швидко з’явилися місцеві недоброзичливці. Навесні 1965-го на адресу редакції республіканського спеціалізованого видання «Спортивна газета» надійшли два однотипні листи. Їх автори скаржилися, що футбольна команда лісокомбінату на Рожнятівщині комплектується з «варягів», а тим часом тутешнє молоде покоління до її лав практично не залучається. У зверненнях також наголошувалося,  що запрошені в колектив гравці фактично ніде не працюють, але при цьому незаконно отримують зарплатню.
     Одержані з «народних низів» сигнали, редакція «Спортивки» переспрямувала для подальшого реагування до органів партдержконтролю Івано-Франківської області. А ті з перевірками не забарилися і за короткий час оприлюднили результати ревізії на сторінках обласної та республіканської преси. Зокрема, підтвердилася інформація, що керівники окремих промислових підприємств краю (лісокомбінату «Осмолода», Пасічнянської та Надвірнянської бурових контор) влаштовували гравців брошнівських «Карпат» на фіктивні високооплачувані посади. І справді, за спогадами окремих карпатівців, у ту пору вони отримували на руки досить пристойну, як для членів аматорського колективу обласного рівня зарплатню в сумі близько 170 крб. Окрім того, ревізори виявили факти організації для футболістів тренувальних зборів за рахунок згаданих підприємств поза межами Івано-Франківщини під виглядом турпоїздок. Після завершення перевірки на директора і бухгалтера Осмолодського лісокомбінату були накладені грошові стягнення та вжиті заходи щодо недопущення попередньої «порочної» практики комплектування футбольної команди.
     За подібних обставин, розуміючи відсутність подальших перспектив для продуктивної роботи у Брошневі, П. Савчук спільно з частиною підопічних (Б. Пазухін, Я. Семанів, М. Корнелейко, Б. Зозук, Я. Гаврош, Б. Лагойда, М. Кривенчук) ще посеред сезону 1965-го залишили «Карпати» і прийняли запрошення щодо продовження кар’єри на Тернопільщині. Власні амбіційні спортивні плани там виношувало керівництво Бучацького району, відтак прикарпатський десант мав допомогти якомога швидшому їх втіленню на футбольному полі в лавах місцевого «Колгоспника» (пізніше перейменованого на «Колос»)…

«Карпати» (Брошнів) – володар Кубка Івано-Франківщини. П. Савчук стоїть 1-й ліворуч (1964, фото з сайту: https://firtka.if.ua)

Карикатура з критичного допису газети «Прикарпатська правда» про «зловживання», пов'язані з фінансуванням брошнівської команди (1965)

     І перших звитяг, спочатку локальних, а невдовзі й більш масштабних, від П. Савчука та його нової команди не довелося чекати аж надто довго. До згаданого вище виступу на всесоюзному турнірі в Коломиї за п’ять неповних років свого існування новосформований колектив з Бучаччини щосезону тріумфував не тільки в чемпіонаті Тернопільської області, але й у всеукраїнських змаганнях Центральної ради ДСТ «Колгоспник» / «Колос». Одночасно не менш гідно бучацькі футболісти захищали честь українського сільського спорту і на прем’єрних розіграшах кубка «Золотий колос». Формально представляючи команду радгоспу «Дружба» з села Трибухівці Бучацького району, колосівці спочатку двічі ставали срібними призерами цих змагань (1967, 1968 рр.), а потім – і володарями трофею (1969 р.).
     А тепер після такого розлогого прологу повернемося таки у жовтень 1970-го, до Коломиї та фінального турніру серед кращих сільських футбольних колективів СРСР, окремі епізоди з котрого, нагадаємо, увійшли в новинний телесюжет з оцифрованого відео. Звичайно, що більшість цікавих футбольних і навколофутбольних подій тих змагань залишилось поза кадром. І про деякі з них, для повноти картини, варто згадати.
     Якщо заглянути в підсумкову статистику конкретно цього кубкового виступу бучацького «Колосу», чи то пак команди радгоспу «Дружба» села Трибухівці, може видатися, що здобуті нею 9 з 10 можливих турнірних пунктів при надпереконливій різниці забитих / пропущених м'ячів (19-2) свідчать про безхмарну прогулянку на осінніх коломийських теренах. Водночас кілька алярмових позазмагальних коломийських трафунків могли легко перекреслити усе здобуте на футбольному полі. І хто про них ліпше розповість, як не безпосередні свідки і учасники тих подій.
     Страж воріт бучацької дружини тих літ Федір Бокач у своєму інтерв’ю тернопільському тижневику «Номер один» повідав наступне: «Фінал відбувся у Коломиї. Ми впевнено граємо, перемагаємо всіх суперників, і тут стається надзвичайна ситуація. Наш тренер Петро Савчук одного дня пригостив суддів у ресторані. І коли вони звідти вийшли, хулігани перестріли їх і поранили арбітра ножем. Усіх, в тому числі й Петра Івановича, тоді забрали до відділку міліції.
     Але біда одна не ходить. Юрій Пасько, якого до команди запросили з Тернополя, проговорився, що він тернополянин. Грузини, яких ми обіграли в зоні, очевидно, «не добре на нас дихали», тому поїхали у Бучач вияснити дану ситуацію, щоби на протестах бути вище в турнірній таблиці і зупинити нашу переможну ходу. У день гри футболісти, похнюпившись,  сидять у гуртожитку та очікують на розвиток подій. Тут приїздить голова Бучацького райвиконкому Краснощокий разом із начальником паспортного стола. Нас зібрали в одну кімнату і він каже: «Хлопці, ваша справа – вийти на поле і грати, за все решта не думайте. Не хвилюйтеся ні за Савчука, ні за Паська, все буде добре». Так і сталося, на футбольному полі ми належно виконали свою роботу і виграли кубок «Золотий колос»…
     Після того коломийського тріумфу бучацькі футболісти наступного 1971-го змогли повторно (втретє поспіль!) підтвердити за собою статус найкращої сільської футбольної команди в Союзі. Врешті за вагомі успіхи на всесоюзній арені гравцям було присвоєно звання кандидатів у майстри спорту, а П. Савчуку – звання «Заслужений тренер України». До слова, серед тодішніх футбольних наставників краю він став першим з прикарпатців, хто отримав таку високу спортивну відзнаку.
     Ще якийсь час колосівці продовжували звично кувати свої чергові перемоги у республіканських та обласних аматорських змаганнях, допоки в керівництва команди та футболістів не знайшлося своїх чорних заздрісників. За словами одного з кращих гравців колективу тієї «золотої» пори, уродженця Тисмениці Миколи Кривенчука, доля «Колоса» чимось нагадує історію брошнівських «Карпати» середини 60-х. У 1973 р. на Тернопільщині також знайшлося пару недоброзичливців, які поскаржилися на П. Савчука та районне ДСТ «Колос» в партійно-радянські органи. Знову комусь муляло очі, що футболістів за їх вагомі здобутки солідно винагороджують. Для скаржників подібні матеріально-грошові заохочення колосівців виглядали надмірними. Під тиском обставин титулований наставник разом з кількома футболістами вимушено полишив райцентр і подався на роботу до Тернополя в  друголігову команду майстрів. А бучацький колектив по завершенні поточного сезону припинив своє подальше існування…
     У другій половині 70-х П. Савчук повернувся на рідне Прикарпаття. Надалі займався переважно адміністративно-господарською роботою у сфері фізичної культури (був директором стадіону «Спартак» в обласному центрі, заступником голови обласного ДСТ «Колос»). В часи «перебудови» П. Савчук заснував перший на Івано-Франківщині кооператив. Водночас не стояв осторонь великого спорту і на зламі 80-х – 90-х вже у статусі успішного підприємця охоче надавав посильну фінансову підтримку футболістам івано-франківського «Прикарпаття» і тисменицького «Хутровика».
     Пішов уже чотирнадцятий рік, як Петро Савчук відійшов у вічність. Але футбольна спільнота Прикарпатського краю не забула його колишніх заслуг перед вітчизняним спортом. Від 2012 р. в Івано-Франківську на честь цього непересічного тренера і спортивного менеджера традиційно проводиться масовий дитячий турнір-меморіал з футболу. А 2018-го з ініціативи міської влади Івано-Франківська на центральному стадіоні "Рух" було відкрито анотаційну дошку пам'яті П. Савчука...


На зборах в Яремче: П. Савчук (праворуч) разом зі своїм підопічним по «Карпатах» і «Колосу», уродженцем Тисмениці М. Кривенчуком (1969, фото з сайту: https://ffternopil.com)

П. Савчук (посередині) на тренерській лаві бучацької команди під час відбіркових змагань Кубка «Золотий колос» в Латвії (фото з сайту: https://firtka.if.ua)


Бучацькі футболісти (передній план) на параді відкриття Кубка «Золотий колос» в рідному місті (1969)


Бучацькі футболісти з головним призом всесоюзних змагань «Золотий колос» (1969)

     А тепер, власне, і настав час поділитися з читачами посиланням на те анонсоване свіжо оцифроване відео, без якого точно би не було цього допису в нашому блозі: https://mediateka.suspilne.media/media/719 (для орієнтації, бучацький «Колос» там в темній формі).
     Подякували «Суспільне Мовлення» за важливу місію в справі збереження національної аудіовізуальної спадщини та можливість вільного ознайомлення з нею на сторінці «Суспільне. Медіатека»!