Враховуючи всі негаразди, які
останнім часом переслідували івано-франківський клуб і в змагальному
процесі, і у взаємовідносинах всередині колективі, ця перерва була
вельми доречною. Навряд чи за такий короткий проміжок часу в. о.
головного тренера Ю. Шулятицький разом зі своїми колегами міг серйозно
відкоригувати ігрову поставу «Прикарпаття». В умовах, що склалися для
керівництва клубу і наставників команди набагато важливішим завданням
було налагодити психологічний мікроклімат в ній, аби більш-менш гідно
провести завершальний турнірний цикл з чотирьох матчів.
Водночас, щоб тримати футболістів у стабільному ігровому тонусі, тренерський штаб прикарпатського клубу запланував у цьому календарному вікні проведення двох спарингів. Спочатку «Прикарпаття» злегка «розімнулося» на своїх земляках-аматорах з обласного центру «Машинобудівнику» – 6:1. Після цього на нейтральному полі в Коломиї іванофранківці втретє за сезон, тепер вже в неофіційному матчі, зійшлися з чернівецькою «Буковиною». Як не дивно, але й цей товариський поєдинок вже з набагато майстернішим за класом суперником також закінчився розгромною перемогою прикарпатців – 4:1 (у них двічі відзначився Винник, по разу Русак і Ватаманюк, а в буковинців гол престижу на рахунку Олійника).
З інших позицій підходив до матчу 17-го туру «Металіст». Якщо «Прикарпаття» покинуло кубкові змагання безславно ще на початковій стадії, то харківська команда навпаки успішно просувалася по сітці змагань, дійшовши аж до самого фіналу. Але останнього тріумфального кроку до здобуття цього почесного призу разом із гарантованою путівкою у наступний єврокубковий сезон харків’янам зробити так і не судилося. 31 травня 1992 р. в фінальному матчі у додатковий час «Металіст», пропустивши єдиного м’яча у грі, поступився трофеєм «Чорноморцеві».
Поміж тим, у національному чемпіонаті харківський клуб все ще зберігав реальні шанси зайняти друге місце в підгрупі, яке надавало право поборотися в подальшому у стиковому матчі за бронзові нагороди. Напередодні двобою в Івано-Франківську «Металіст» перебував на третій сходинці турнірної таблиці, поступаючись своєму головному конкурентові «Дніпру» всього двома пунктами і маючи гру в запасі. Зрозуміло, що навіть мінімальні очкові втрати харків’ян у будь-якому з поєдинків завершального змагального мікроциклу могли стати для них фатальними у заочній медальній боротьбі з дніпрянами.
Чи вистачило у футболістів харківського клубу фізичних і психологічних кондицій, щоби відновитися після вирішальних кубкових баталій і взяти такі потрібні очки в матчі з аутсайдером підгрупи «Прикарпаттям», дізнаємося із запропонованої нижче публікації Ореста Олексишина…
***
06.06.1992. «Прикарпаття» (Івано-Франківськ) – «Металіст» (Харків) – 1:1 (0:1).
Суддя: С. Сельменський (Ужгород).
«Прикарпаття»: Пироженко, Хомин, Ватаманюк, Волосянко, Мельничук, Лахмай, А. Шулятицький, Винник (Русановський, 46), Григорчук (Ковтанюк, 57), Савка, Русак.
«Металіст»: Помазун, Боровик, Яловський, Панчишин, Пец, Миколаєнко, Хомуха, Кандауров (Ланцфер, 87), Аджоєв, Призетко (Назаров, 71), Колесник.
Голи: Миколаєнко (44), Хомин (77).
«Не маємо будь-якого наміру дорікати спортивним функціонерам з Києва. Бо, узявши на власні плечі не формальну (як з цим звиклися упродовж десятиліть), а наповнену великими і малими проблемами турботу за подальшу долю українського футболу, вони опинилися у цейтноті. За короткий проміжок часу необхідно довести – і з допомогою дипломатії, і з твердою позицією у відстоюванні своїх інтересів, – що у зовсім молодій державі популярна гра має міцні корені та надійне підґрунтя для прогресу, без чого немислиме швидке й широке визнання на міжнародній спортивній арені. А звідси виникла також нагальна потреба без розкачки, буквально у сезоні-92 перекроїти наші внутрішні турнірні структури хоча б за середньоєвропейською моделлю. Ось чому на перший національний чемпіонат у вищій лізі та на перший повнокровний розіграш Кубка України їх організаторам було відведено тільки чотири неповних місяці.
І все-таки, коли навіть врахувати ці поважні обставини, дуже шкода, що наприкінці цього відповідального іспиту з’явилася прикра накладка. Найцікавіші заключні матчі попередніх змагань та суперфінал національного чемпіонату України накриє шапкою-невидимкою фінальний турнір європейської першості, який стартує завтра на стадіонах Швеції.
Не полишає, правда, надія на те, що наш рідний уболівальник, діставши такий спокусливий і дешевий при нинішніх запаморочливих цінах вибір футбольних «страв», не обминатиме увагою і домашню кухню. Деякі підстави для оптимізму дає, зокрема, турнірна інтрига в групі «А». Хоча, на мій погляд, досвідчені «Чорноморець» і «Шахтар», які уже раніше пробивали собі вікно у футбольну Європу, занадто довго з олімпійським спокоєм спостерігали, як нарощує швидкість «Таврія». І може статися так, що їх погоня за непокірним лідером бажаного успіху вчорашнім фаворитам не принесе. Але при такій розв’язці «Чорноморець», певно, не дуже й посипатиме голову попелом: команда уже має перепустку в наступний турнір володарів кубків європейських країн.
І ще одна цікава деталь. Якщо «Таврія» проб’ється до суперфіналу, то дуже важкий політичний діалог між Києвом і Сімферополем збагатиться ще й футбольною баталією. Адже динамівці зі столиці України достроково здобули право на участь у вирішальному поєдинку за «золото». А буде зіграно цей матч, як уже повідомляла «Галичина», у Львові, 21 червня.
– Відверто кажучи, ми і тішимося, і сумуємо, – підкреслив минулої суботи голова федерації футболу Львівщини Михайло Кусень, який був інспектором поєдинку між «Прикарпаттям» і «Металістом». – Бо символічно, що на нашому стадіоні «Україна» назвуть переможця першого національного чемпіонату країни. Свого часу і Львів міг би претендувати на медалі. А нині наші «Карпати» однією ногою ще у вищій лізі, та ніхто не знає, що їх чекає через тиждень…
Справді, може навіть статися так, що з осені львівські й івано-франківські футболісти будуть в одній компанії, але нижчого рангу. Однак наші сусіди все-таки тримаються за соломинку, а шанувальники «Прикарпаття» уже, здається, й не вірять. чи зможе команда на прощання з вищою лігою бодай раз по-справжньому грюкнути дверима.
«Металіст» не дозволив нашим землякам зробити це. Бо при загалом рівній за перебігом подій грі в окремих епізодах була помітною різниця у майстерності футболістів, зрозуміло, не на користь івано-франківських. Але, пропустивши м’яч (до речі, у цій контратаці гості, підтверджуючи свій вищий клас, діяли швидко і злагоджено), господарі поля після перерви добилися помітної територіальної переваги. Однак спромоглися тільки зрівняти рахунок, хоч до фінального свистка не вщухав їх натиск на ворота суперника. Втім, склалося враження, що надто багато роботи прикарпатці виконували в холосту. І, на жаль, не вперше…».
Результати інших матчів цього ігрового дня і турнірні таблиці в підгрупах станом на 6 червня:
Далі буде…
***
Автор забитого гола у складі «Металіста» Ю. Миколаєнко
Автор забитого гола у складі «Прикарпаття» А. Хомин (1991 р.,
Водночас, щоб тримати футболістів у стабільному ігровому тонусі, тренерський штаб прикарпатського клубу запланував у цьому календарному вікні проведення двох спарингів. Спочатку «Прикарпаття» злегка «розімнулося» на своїх земляках-аматорах з обласного центру «Машинобудівнику» – 6:1. Після цього на нейтральному полі в Коломиї іванофранківці втретє за сезон, тепер вже в неофіційному матчі, зійшлися з чернівецькою «Буковиною». Як не дивно, але й цей товариський поєдинок вже з набагато майстернішим за класом суперником також закінчився розгромною перемогою прикарпатців – 4:1 (у них двічі відзначився Винник, по разу Русак і Ватаманюк, а в буковинців гол престижу на рахунку Олійника).
З інших позицій підходив до матчу 17-го туру «Металіст». Якщо «Прикарпаття» покинуло кубкові змагання безславно ще на початковій стадії, то харківська команда навпаки успішно просувалася по сітці змагань, дійшовши аж до самого фіналу. Але останнього тріумфального кроку до здобуття цього почесного призу разом із гарантованою путівкою у наступний єврокубковий сезон харків’янам зробити так і не судилося. 31 травня 1992 р. в фінальному матчі у додатковий час «Металіст», пропустивши єдиного м’яча у грі, поступився трофеєм «Чорноморцеві».
Поміж тим, у національному чемпіонаті харківський клуб все ще зберігав реальні шанси зайняти друге місце в підгрупі, яке надавало право поборотися в подальшому у стиковому матчі за бронзові нагороди. Напередодні двобою в Івано-Франківську «Металіст» перебував на третій сходинці турнірної таблиці, поступаючись своєму головному конкурентові «Дніпру» всього двома пунктами і маючи гру в запасі. Зрозуміло, що навіть мінімальні очкові втрати харків’ян у будь-якому з поєдинків завершального змагального мікроциклу могли стати для них фатальними у заочній медальній боротьбі з дніпрянами.
Чи вистачило у футболістів харківського клубу фізичних і психологічних кондицій, щоби відновитися після вирішальних кубкових баталій і взяти такі потрібні очки в матчі з аутсайдером підгрупи «Прикарпаттям», дізнаємося із запропонованої нижче публікації Ореста Олексишина…
***
06.06.1992. «Прикарпаття» (Івано-Франківськ) – «Металіст» (Харків) – 1:1 (0:1).
Суддя: С. Сельменський (Ужгород).
«Прикарпаття»: Пироженко, Хомин, Ватаманюк, Волосянко, Мельничук, Лахмай, А. Шулятицький, Винник (Русановський, 46), Григорчук (Ковтанюк, 57), Савка, Русак.
«Металіст»: Помазун, Боровик, Яловський, Панчишин, Пец, Миколаєнко, Хомуха, Кандауров (Ланцфер, 87), Аджоєв, Призетко (Назаров, 71), Колесник.
Голи: Миколаєнко (44), Хомин (77).
«Не маємо будь-якого наміру дорікати спортивним функціонерам з Києва. Бо, узявши на власні плечі не формальну (як з цим звиклися упродовж десятиліть), а наповнену великими і малими проблемами турботу за подальшу долю українського футболу, вони опинилися у цейтноті. За короткий проміжок часу необхідно довести – і з допомогою дипломатії, і з твердою позицією у відстоюванні своїх інтересів, – що у зовсім молодій державі популярна гра має міцні корені та надійне підґрунтя для прогресу, без чого немислиме швидке й широке визнання на міжнародній спортивній арені. А звідси виникла також нагальна потреба без розкачки, буквально у сезоні-92 перекроїти наші внутрішні турнірні структури хоча б за середньоєвропейською моделлю. Ось чому на перший національний чемпіонат у вищій лізі та на перший повнокровний розіграш Кубка України їх організаторам було відведено тільки чотири неповних місяці.
І все-таки, коли навіть врахувати ці поважні обставини, дуже шкода, що наприкінці цього відповідального іспиту з’явилася прикра накладка. Найцікавіші заключні матчі попередніх змагань та суперфінал національного чемпіонату України накриє шапкою-невидимкою фінальний турнір європейської першості, який стартує завтра на стадіонах Швеції.
Не полишає, правда, надія на те, що наш рідний уболівальник, діставши такий спокусливий і дешевий при нинішніх запаморочливих цінах вибір футбольних «страв», не обминатиме увагою і домашню кухню. Деякі підстави для оптимізму дає, зокрема, турнірна інтрига в групі «А». Хоча, на мій погляд, досвідчені «Чорноморець» і «Шахтар», які уже раніше пробивали собі вікно у футбольну Європу, занадто довго з олімпійським спокоєм спостерігали, як нарощує швидкість «Таврія». І може статися так, що їх погоня за непокірним лідером бажаного успіху вчорашнім фаворитам не принесе. Але при такій розв’язці «Чорноморець», певно, не дуже й посипатиме голову попелом: команда уже має перепустку в наступний турнір володарів кубків європейських країн.
І ще одна цікава деталь. Якщо «Таврія» проб’ється до суперфіналу, то дуже важкий політичний діалог між Києвом і Сімферополем збагатиться ще й футбольною баталією. Адже динамівці зі столиці України достроково здобули право на участь у вирішальному поєдинку за «золото». А буде зіграно цей матч, як уже повідомляла «Галичина», у Львові, 21 червня.
– Відверто кажучи, ми і тішимося, і сумуємо, – підкреслив минулої суботи голова федерації футболу Львівщини Михайло Кусень, який був інспектором поєдинку між «Прикарпаттям» і «Металістом». – Бо символічно, що на нашому стадіоні «Україна» назвуть переможця першого національного чемпіонату країни. Свого часу і Львів міг би претендувати на медалі. А нині наші «Карпати» однією ногою ще у вищій лізі, та ніхто не знає, що їх чекає через тиждень…
Справді, може навіть статися так, що з осені львівські й івано-франківські футболісти будуть в одній компанії, але нижчого рангу. Однак наші сусіди все-таки тримаються за соломинку, а шанувальники «Прикарпаття» уже, здається, й не вірять. чи зможе команда на прощання з вищою лігою бодай раз по-справжньому грюкнути дверима.
«Металіст» не дозволив нашим землякам зробити це. Бо при загалом рівній за перебігом подій грі в окремих епізодах була помітною різниця у майстерності футболістів, зрозуміло, не на користь івано-франківських. Але, пропустивши м’яч (до речі, у цій контратаці гості, підтверджуючи свій вищий клас, діяли швидко і злагоджено), господарі поля після перерви добилися помітної територіальної переваги. Однак спромоглися тільки зрівняти рахунок, хоч до фінального свистка не вщухав їх натиск на ворота суперника. Втім, склалося враження, що надто багато роботи прикарпатці виконували в холосту. І, на жаль, не вперше…».
Орест Олексишин
(газета «Галичина» від 9 червня 1992 р.)
*** (газета «Галичина» від 9 червня 1992 р.)
Результати інших матчів цього ігрового дня і турнірні таблиці в підгрупах станом на 6 червня:
Далі буде…
***
Автор забитого гола у складі «Металіста» Ю. Миколаєнко
Автор забитого гола у складі «Прикарпаття» А. Хомин (1991 р.,