Хроніка Першого національного з футболу. Ч.12: Ще не все втрачено?

На екваторі змагань прем’єрного чемпіонату України з футболу у вищій лізі івано-франківське «Прикарпаття» опинилося в незавидній ситуації. Передостанній рядок у турнірній таблиці, відставання від рятівної сьомої позиції аж на три пункти (а нагадаємо, що у ті часи за перемогу нараховували тільки два очка), єдиний забитий м’яч у дев’яти матчах – це далеко не той доробок, на який розраховували перед стартом як у самому клубі, так і серед його численних прихильників.  

      Якщо під час проведення повноцінних національних чемпіонатів за схемою осінь – весна команда-аутсайдер поміж двома колами змагань зазвичай має певний час задля внесення коректив у процеси підготовки (доукомплектувати склад, перебудувати ігрову модель, налагодити психологічний мікроклімат в колективі), то в умовах швидкоплинної перехідної першості 1992-го таких можливостей не було. Але навіть коротка часова пауза до моменту відновлення заключної частини турнірних перегонів не скасовувала права на підведення хоча би якихось проміжних підсумків у них. Тож відразу після повернення «Прикарпаття» з маловтішного виїзного турне за маршрутом Чернівці – Луганськ – Дніпропетровськ Орест Олексишин знайшов нагоду зустрітися з наставником команди Іваном Краснецьким. У тій непростій для головного тренера розмові з журналістом вони спробували за гарячими слідами проаналізувати стан справ в колективі та перспективи прикарпатців у боротьбі за збереження місця в когорті найсильніших...

***

     «Ще не все втрачено?  З цього, здавалося б, риторичного, але дуже тривожного  для шанувальників футболу нашого краю запитання почалася коротка розмова кореспондента «Галичини» з головним тренером «Прикарпаття» Іваном Краснецьким.  
     – На мій погляд, дуже багато у подальшій долі команди могло залежати від трьох її перших домашніх ігор у другому колі. Однак цей передбачений календарем національного чемпіонату цикл з поважної причини буде розірваний: маю на увазі наш матч з «Дніпром», який у зв’язку з проведенням першого міжнародного поєдинку збірної України не відбудеться 29 квітня. А коли саме, поки що невідомо…
     – Зрештою, і на старті турніру «Прикарпаття» мало шанс у рідних стінах закласти надійніший фундамент, але зробити цього не вдалося. Тільки в шостому турі пощастило, нарешті, забити свій перший і досі єдиний м’яч. Хоча на власні очі бачив – і в Івано-Франківську, і в трьох зустрічах на чужих полях, – що наші хлопці виглядали не гірше за суперників. Де ж причина цього тупцювання на місці?
     – В мене до більшості гравців нема серйозних претензій. Думаю, нам просто складніше, ніж іншим командам, які мають немало випробуваних у солідних баталіях виконавців, адаптуватися у нових умовах. Як кажуть у таких випадках, своєрідний дефект росту. І маю всі підстави стверджувати, що у матчах з київським «Динамо», «Нафтовиком», «Дніпром» могли розраховувати на кращий для нас результат. Якби, звичайно, спромоглися реалізувати бодай половину з цілої низки зручних нагод, які створили біля чужих воріт.
     – Отже, йдеться, напевно, і про психологічну стійкість футболістів. У цьому я переконався, переглядаючи днями відеозапис поєдинку «Зоря-МАЛС» – «Прикарпаття».
     – Може, не всі прихильники нашої команди знають, що в Луганську до середини другого тайму іванофранківці нічим не поступалися господарям поля. А потім раптово – упродовж п’яти-шести хвилин пропустили у свої ворота відразу три м’ячі. Справжній нокдаун! Але, з другого боку, така критична ситуація – урок і для нас, тренерів, і для футболістів.
     – Хочете сказати, що «Прикарпаття» не збирається завчасно викидати білий прапор?
     – Нам просто совість не дозволяє зробити цього. Не забувайте, що біля керма команди та серед її гравців, за незначним винятком, лише вихованці місцевого футболу.
     – Наші читачі цікавляться, чому практично не з’являються на полі Роман Григорчук та Юрій Шулятицький і чи не збирається «Прикарпаття» для свого зміцнення терміново запросити когось зі сторони.
     – Стосовно згаданих гравців, то вони після перенесених травм уже почали тренуватися. А робити якісь запрошення, – зрозуміло, мова про досвідчених майстрів, – то сумніваюся, чи ремонт на ходу принесе багато користі. Переконаний, що «палочку-виручалочку» слід шукати серед нинішніх футболістів команди.
     – І наприкінці – про ще один делікатний момент. В одному з інтерв’ю перед стартом національного чемпіонату України Ви натякнули: якщо «Прикарпаття» не лишиться у вищій лізі, то Вам доведеться шукати інше місце роботи.
     – Не сприйміть це за самопохвалу, однак сьогодні стосунки з командою і кожним гравцем, зокрема, у мене цілком доброзичливі. Торік навіть після багатьох перемог деколи могли серйозно посваритися. А цієї весни, потрапивши у зовсім нову для себе стихію, і смугу невдач, як футболісти, так і тренери не стараються тикати пальцем на конкретного винуватця. Для нас найважливіше – з честю вийти зі складного турнірного становища.
     А питання щодо можливої відставки, будь ласка, трохи відкладімо». 

Розмову вів Орест Олексишин
(газета «Галичина» від 24 квітня 1992 р.)

І. Краснецький (2-й праворуч у верхн. ряду) разом з футболістами «Прикарпаття» на тренувальному зборі (1991 р., фото П. Белея) 


     Іван Краснецький (1945–2010) – футболіст, тренер. Виступав на воротарській позиції за команди майстрів: СКА (Львів) – 1966-1967 рр.; «Спартак» (Івано-Франківськ) – 1968-1971 рр.; «Фрунзенець» (Суми) – 1972. Входив до тренерського штабу клубів: «Прикарпаття» (Івано-Франківськ) – 1987 р., 1990-1992 рр.; «Закарпаття» (Ужгород) – 1988-1990 рр.; «Бескид» (Надвірна) – 1992-1993 рр.; «Кристал» (Чортків) – 1993 р.; «Верес» (Рівне) – 1995 р.; ФК «Калуш» (Калуш) – 1997; СК «Миколаїв» (Миколаїв) – 1998-1999 рр.; «Чорногора» (Івано-Франківськ) – 2001 р.