Інституційні зміни, які відбувалися в
різних сферах життя українського суспільства після проголошення
Незалежної держави в серпні 1991 р., не могли оминути й вітчизняну
футбольну господарку. Серед нагальних викликів того часу чи не в першу
чергу постала потреба організації власного національного чемпіонату.
Цьогоріч минає 30 років відтоді як було проведено ту вікопомну прем’єрну
першість у вищій, першій та перехідній лігах українського футболу.
Івано-Франківщина спромоглася делегувати на ті змагання лише один
колектив – ФК «Прикарпаття» з обласного центру. Прикарпатцям випала
честь змагатися у найвищому за рангом дивізіоні і це певною мірою
згладжувало відверто скромне представництво краю в дебютній першості та
змушувало місцевих любителів гри мільйонів тримати її турнірні
перипетії у фокусі особливої уваги.
Цим дописом спробуємо
започаткувати серію матеріалів, аби хоча б фрагментарно відтворити ті
складні й суперечливі умови, в яких народжувалася та реалізовувалася
сама ідея проведення Першого національного чемпіонату з футболу в
Україні. Принагідно згадаємо також деякі подробиці з виступу в ньому
івано-франківського «Прикарпаття»...
(малюнок В. Кіндратишина, 1991 р.)
***
Визрівання помислів з
максимального дистанціювання республіканського футбольного господарства
від керівного впливу центрального футбольного офісу в Москві чималою
мірою було пов’язане із появою в 1990 р. на вітчизняних теренах такої
собі «Асоціації професіональних футбольних клубів України». Першими її
колективними членами стали київське «Динамо», дніпропетровське
«Дніпро», львівські «Карпати» та івано-франківське «Прикарпаття».
Ідейним провідником організації був знаний далеко за кордонами СРСР
титулований спортивний фахівець-новатор, колишній футболіст Олег
Базилевич. Представники Асоціації передовсім стояли на активних
позиціях пошуку нових форм ведення клубного футбольного
господарства, переведення його на професійні рейки і госпрозрахунок,
закликали до відмови від застарілої моделі підпорядкування команд
майстрів відповідним відомчим спорттовариствам, виробничим підприємствам
і об’єднанням.
Децентралізаційні ідеї політичного,
соціально-економічного і культурного характеру з кожним місяцем пускали в
Україні все глибше коріння, тож і в місцевих спортивних колах хочеш не
хочеш, а розуміли, що без організаційних змін у своїй парафії не
обійтися. Зрозуміло, що на перших порах вони носили переважно
косметичний характер. Так, 6 березня 1991 р. було ліквідовано Федерацію
футболу УРСР і на установчій конференції створено Федерацію футболу
України (ФФУ), обравши її головою Віктора Баннікова. Водночас більшість
присутніх делегатів цього зібрання вирішила цим і обмежитися, не
ставлячи поки що під сумнів сам факт перебування організації в складі
Федерації футболу Радянського Союзу.
Як виявилося, показова
відмова з боку новообраного керівництва Федерації в Києві ухвалювати
якісь принципові рішення стосовно подальшого реформування українського
футболу тільки пожвавила відповідні дискусії на місцях. За словами
президента ФК «Прикарпаття» Анатолія Ревуцького, наприкінці весни цього
року з 25 обласних структурних футбольних підрозділів Федерації понад
дві третини з них у найближчому майбутньому вже були не проти
позмагатися в національному чемпіонаті. Та водночас спортивні
функціонери на місцях, у переважній масі позбавлені певного
координаційного центру, на той поточний момент не мали помітних шансів
домогтися від ФФУ радикалізувати власну політику. Спроби підставити своє
плече і підштовхнути республіканську федерацію до розриву з футбольною
Москвою робили й окремі опозиційні до комуністичного режиму народні
депутати Верховної Ради УРСР, але без особливих успіхів…
Після
кількамісячної перерви дискусія щодо можливого проведення національного
чемпіонату України поновилася в липні 1991 р. Цікаво, що цього разу
порушником спокою стала сама ФФУ. Керівництво Федерації запропонувало в
наступному сезоні провести новий турнір за участі 22-х українських
команд: шести команд-дублерів клубів вищої ліги СРСР, двох колективів з
першої ліги СРСР, одинадцяти – із західної зони другої ліги СРСР і,
нарешті, трьох призерів друголігової першості 1-ї зони УРСР. Що відразу
кинулося в очі критикам новопрезентованого проєкту – це невизначене
найближче майбутнє українського секстету («Динамо» К., «Дніпро»,
«Чорноморець», «Шахтар», «Металіст», «Металург» Зп.) з найвищого
дивізіону радянського футболу.
Бурхливі серпневі політичні
події 1991-го на території конаючої в судомах Радянської імперії лише
прискорили процес суверенізації як самої республіканської Федерації, так
і всього українського футболу. Незадовго до скликаного на 10 вересня
виконкому ФФУ його очільник В. Банников у спілкуванні зі спортивними
журналістами наголосив, що з наступного футбольного сезону усі без
виключення вітчизняні колективи повинні однозначно змагатися у
національному чемпіонаті України.
Слова словами, але чи
вдалося вітчизняним футбольним чиновникам ухвалити проривні рішення на
згаданому вище зібранні дізнаємося із представленої нижче публікації
Ореста Олексишина «Національний чемпіонат зачекає?..»:
«Надії
на те, що позавчорашнє засідання виконкому Федерації футболу України
стане переломним моментом на шляху до проведення національного
чемпіонату, не виправдалися.
Члени цього керівного органу, ніби
зігравши наперед розписані ролі, дружно (і в найкращі застійні часи
таке траплялося далеко не завжди) проголосували за відстрочку
обговорення актуальної проблеми.
– Не скажу, що запрошені на
засідання тренери провідних українських клубів і футбольні функціонери з
різних областей чекали якогось чуда, – підкреслив у телефонній розмові
з кореспондентом «Галичини» президент івано-франківського ФК
«Прикарпаття» Анатолій Ревуцький. – Але сподівалися накреслити чіткі
орієнтири, щоб уже найближчим часом, зібравши раду Федерації, а потім і
конференцію, вести мову про конкретні зміни в статуті цієї організації.
Бо вона далі не може бути структурним і послушним підрозділом союзної
Федерації футболу. Після проголошення Акта про незалежність України
треба і в футболі обирати власний шлях, не оглядаючись більше на Москву.
Однак наші, здавалось би, переконливі аргументи (а на
засіданні виступали, зокрема, й народні депутати Ярослав Кендзьор,
Олександр Гудима) залишилися без уваги. Віктор Банников та найближчі
прихильники голови Федерації, не бажаючи рахуватися з політичною
ситуацією, уперто стояли на своєму: мовляв, лише у грудні можна буде
говорити на цю тему. Цебто, пропонують змарнувати цілих три місяці!
– І ви та ваші однодумці відступили?
– Ні, відразу ж було створено ініціативну групу з участю Кендзьора,
Гудими, Олега Базилевича, відомих спортивних журналістів Дмитра
Александренка, Валерія Мирського, Віктора Браницького… Її мета –
прискорити скликання конференції Федерації футболу України, для котрої
буде підготовлено, зокрема, проекти необхідних документів. І дуже
розраховуємо, що наша робота дістане підтримку численного загону
шанувальників спорту. Майбутній національний чемпіонат України з футболу
– то, в першу чергу, турнір для них».
Орест Олексишин
(газета «Галичина» від 12 вересня 1991 р.)
Далі буде…
***
Керівний тріумвірат ФФУ першого скликання (зліва направо): В. Банніков (голова), Є.Котельников, А.Біденко (1990-ті рр., фото М.Бочка з сайту: http://footclub.com.ua)
Активні провідники ідей самостійності ФФУ і організації власного національного футбольного чемпіонату (зліва направо): О. Базилевич, А. Ревуцький, Я. Кендзьор, О. Гудима
Немає коментарів:
Дописати коментар