Сходинки до вершини Сергія Мічника

 Чотири десятиліття тому в перші осінні дні 1981-го до Івано-Франківська з далекого Ташкенту прилетіла радісна звістка. Прикарпатець Сергій Мічник уперше в історії місцевого боксу зійшов на найвищу сходинку п'єдесталу всесоюзної першості, тріумфувавши на рингу в легкій вазі (до 60 кг). Зауважимо, що в подальшому аж до останнього дня існування СРСР жоден з представників кулачного спорту Івано-Франківщини так і не зміг повторити це високе досягнення свого земляка-краянина.
     За плином літ про згаданий вище тріумф, як і про самого його творця, в Україні пам’ятають хіба що досвідчені фахівці з боксу, колишні боксери та прихильники цього виду єдиноборств зі стажем. Відтак ненадовго спробуємо перенестися у минуле і згадати як йшов до своєї найвагомішої звитяги в спортивній кар’єрі Сергій Мічник. У нагоді нам стане газетне інтерв’ю сорокарічної давності журналіста Ореста Олексишина з Юрієм Богдановим – тодішнім тренером Івано-Франківської обласної ради ДСТ «Авангард», майстром спорту міжнародного класу, який фактично й привів Мічника на боксерський ринг…


    

«В їхніх спортивних біографіях немало спільного. Перші уроки майстерності брали в одного тренера Олександра Семеновича Скрипника. Обидва стали майстрами спорту міжнародного класу. Юрій Богданов уже закінчив інститут нафти і газу, а Сергій Мічник наступної весни тут складатиме державні іспити. Їх єднає не лише любов до спорту, а й справжня, міцна дружба.
     – І все таки, Юро, ти нині, мабуть, трохи завидуєш своєму товаришеві?
     – Завидую і одночасно радію за нього. Сергієві вдалося досягти вершини, до якої я прагнув багато років. Це ж не жарти, і кожен спортсмен мене зрозуміє: шість разів (!) пробивався до півфіналу всесоюзних чемпіонатів, привозив додому «срібло» і «бронзу», а стати найсильнішим так і не довелося. Сергій на ташкентському рингу справився з цим завданням.
     – Напевно, золоту медаль ви могли б поділити на двох. Адже саме завдяки тобі Сергій Мічник появився в боксі.
     – Справді, я деякою мірою причетний до вибору, що зробив він. Порадив Сергієві зайнятися боксом недарма: тренуючись у баскетбольній секції, він виробив чітку координацію рухів, значно підріс. Ці якості високо цінуються на рингу. Правда, чесно кажучи, коли рекомендував шістнадцятирічного Мічника своєму першому тренерові, не думав, що хлопець зможе відразу зробити такий стрибок. Але Сергій поставився до нового захоплення дуже серйозно. Зрештою, такий він уже з дитинства: перед тим, як узятися за будь-яке діло, все ретельно обміркує, зважить. Тренерові працювати з таким хлопцем любо-дорого. А крім того, Сергієві трохи пощастило: на моє прохання Скрипник узяв його до групи, в якій тренувалися ми, дорослі боксери, і він тягнувся за кандидатами у майстри, майстрами спорту. В цьому, на мою думку, основні причини його швидкого злету. Через два роки, дебютуючи на дорослому рингу, Мічник виграв звання чемпіона республіки. То була чи не найбільша несподіванка на турнірі, тим паче, що у вирішальному бою перед ним поступився такий досвідчений боксер, як Віктор Наврос – кандидат до збірної команди країни.
     – Ось тут, здається, Сергій тебе знову випередив. На турнірі VI літньої Спартакіади України ти переміг у двадцять років…
     – Мабуть, хочете запитати, чи не загрожувала моєму другові «зіркова» хвороба. Ні, вона обминула його. Самостійний, твердий характером юний чемпіон виявився стійким проти цієї хвороби. Але був один момент, коли я переживав, що Сергій може «зав’язати» з боксом. Торік на всесоюзних змаганнях у Ростові-на-Дону він програв перший же двобій, та ще й за явною перевагою. З власного досвіду знаю, як нелегко після таких поразок. Дехто взагалі вішає рукавиці на гвіздок, рано, але остаточно прощаючись з боксом. Сергієві вистачило мужності і терпіння, щоб пережити невдачу. Вона ніби підстьобнула його, змусила ще більше працювати на тренуваннях. І хоч він не говорив про свою заповітну мету, але я переконаний – на цьогорічному чемпіонаті країни хотів довести, що це був зрив випадковий.
     –  Як відомо, у Ташкенті Сергій Мічник виграв п’ять поєдинків і всі – достроково. Перемога досить переконлива.
     – На жаль, нам не довелося побачити жодного з цих боїв. Навіть вирішальну зустріч у легкій вазі Центральне телебачення не показало у спортивній програмі. Але, хоч це звучить парадоксально, на всесоюзних першостях добитися успіху часто складніше, ніж виграти чемпіонат Європи. Крім того, ця перемога має ще один важливий підтекст. Минулого літа обставини склалися так, що тривалий час Сергій не відвідував боксерського залу, тренувався у примітивних умовах. І лише за два тижні до старту чемпіонату почав готуватися як слід. Жертвуючи всім (зокрема, і своїми останніми студентськими канікулами), він двічі на день приходив у зал Будинку фізкультури «Авангарду» і, на диво багатьом, швидко відновив свою найкращу спортивну форму.
     – Якщо спостерігати за поєдинками Сергія Мічника, то складається враження, ніби в його технічному арсеналі нема жорстких, акцентованих ударів. Та й взагалі, на рингу він виглядає надто спокійним, флегматичним...
     – Це лише зовні він здається таким миролюбним. На тренуваннях мені часто доводилося працювати з ним в одній парі, і, відверто кажучи, останнім часом я вже серйозно остерігався його. Як фехтувальник шпагою, так і Мічник лівою рукою тримає суперника на дистанції, сковує його дії, а спробуєш кинутися в атаку, він почастує тебе правою. І ось така гра, яка дозволяє Сергієві володіти ініціативою, набирати очки, триває з першої до останньої секунди поєдинку. Він ніколи не поступається своїми тактичними принципами, які Олександр Семенович Скрипник допоміг йому виробити ще на юнацькому рингу.
     – Напевно, золота медаль чемпіона країни – це не останній рубіж, який би міг подолати Сергій?
     – Тепер разом з іншими найсильнішими боксерами він готується до чергового турніру на Кубок світу, що відбудеться наприкінці цього року в Америці. Ще через кілька місяців – чемпіонат континенту. А на місце у легкій вазі в збірній, крім Сергія, претендують два боксери з гучними титулами: Віктор Рибаков і Віктор Дем’яненко, якому, до речі, Мічник програв у рівному бою два роки тому, в фіналі Київського міжнародного турніру. На боці його конкурентів – чималий досвід, високі звання, але можна навести багато прикладів коли боксери працелюбністю, волею до перемоги доводили своє право на високе місце. Саме такий відповідальний момент настав тепер у житті Сергія Мічника, і я вірю, що він порадує нас новими перемогами».

Розмову записав Орест Олексишин
(газета «Прикарпатська правда» від 6 жовтня 1981 року)

     P. S. Так сталося, що С. Мічник , отримавши диплом про вищу освіту в Івано-Франківську, наступного після чемпіонського тріумфу 1982 року перебрався до Ленінграда. Зрозуміло, що у місті на Неві молодому спортсменові змогли створити набагато сприятливіші умови для подальшого професійного зростання, ніж вони були у нього до цього в провінції. Тож Сергій і надалі продовжив демонструвати стабільно високі результати на внутрішній арені. Він ще тричі ставав бронзовим призером чемпіонату СРСР з боксу (1983, 1985 і 1986 рр.). Однак повторити свій «золотий» тріумф 1981-го йому так і не судилося. Поміж тим наставники збірної країни неодноразово викликали С. Мічника до складу національної команди для участі в престижних міжнародних матчевих зустрічах. А завершив С. Мічник свою кар’єру на любительському рингу в Німеччині. На початку 1990-х він у складі одного із боксерських клубів Берліна тричі ставав переможцем командної першості Бундесліги. Та навіть повісивши рукавички на гвіздок, колишній боксер вирішив далеко не дистанціюватися від улюбленої з юнацьких років спортивної стихії. В останні десятиліття на теренах тієї ж Німеччини, куди він перебрався на постійне місце проживання, а також і в окремих країнах Східної Європи С. Мічника вже добре знають, як успішного спортивного менеджера та промовтера професійних боксерських поєдинків...
 

С. Мічник (ІІ ряд, 1-й ліворуч) зі своїм тренером О. Скрипником (І ряд, 5-й ліворуч) на тренувальних зборах збірної команди ДСТ "Буревісник" (Ульяновськ, 1978 р., фото з Facebook-сторінки "Боксёры всех времен и народов. Boxers of all times and nations")


С. Мічник (5-й ліворуч) разом зі своїми колегами та старшим тренером збірної Івано-Франківської області з боксу В. Дем'яновим (6-й ліворуч) на тренуванні (Івано-Франківськ, 1980 р., фото Ю. Савки)


С. Мічник (4-й ліворуч) в складі команди радянських боксерів в Фінляндії (1980-ті)


На рингу С. Мічник і один з наставників збірної СРСР з боксу М. Зав'ялов (1980-ті рр., фото з Facebook-сторінки Mihail Zavyalov)


На рингу С. Мічник (Москва, 1982 р.)


С. Мічник (2010-ті рр., фото з Facebook-сторінки "Боксёры всех времен и народов. Boxers of all times and nations")

***
     І наприкінці сьогоднішнього допису приємним бонусом для читачів стануть два відео. На обидвох зафіксовано одну з найпам’ятніших подій в спортивній кар’єрі Сергія Мічника. 30 січня 1982 р. тоді ще п’ятикурсник Івано-Франківського інституту нафти і газу в складі головної боксерської дружини Радянського Союзу вийшов на ринг у Москві в рамках матчевої зустрічі проти збірної США. У своєму двобої прикарпатець протистояв Вінсенту Пазієнці – майбутньому чемпіонові світу серед професіоналів у двох вагових категоріях. Чим завершився московський поєдинок цих спортсменів ви зможете дізнатися, переглянувши запропоновані нижче відео. У першому з них зібрано короткі хайлайти зустрічі, а в наступному – повна версія двох заключних раундів бою.