***
Після анексії з боку СРСР західноукраїнських земель у вересні 1939 р. у регіоні почався незворотній курс на його радянізацію і поступове приведення усіх сфер життя до загальносоюзних стандартів. Не була виключенням і фізкультурно-спортивна галузь. Першочерговим завданням її керівництва стало залучення до занять фізичною культурою і спортом якомога ширших мас населення. На найближчу перспективу фізично загартовані громадяни розглядалися владою передовсім як серйозний мобілізаційний ресурс для вирішення військово-оборонних і господарських цілей держави. Окрім того, партійно-радянські органи покладали на спортивних функціонерів і найкращих спортсменів ще й важливу місію бійців ідеологічного фронту, популяризаторів комуністичних цінностей усередині великої країни та за її кордонами.
У такому ключі й відбувалося реформування фізкультурно-спортивної сфери на Прикарпатті в 40-ві роки минулого віку. Уже початкові заходи нової влади в краї осінню 1939-го свідчили про політизацію спортивного життя місцевого населення. Показово, що невдовзі після приходу радянських «визволителів» новостворений комітет з фізичної культури при Тимчасовій управі в Станіславі з агітаційною метою організував у місті 22 жовтня перші футбольні матчі. Їх приурочили до дня проведення так званих виборів у Народні Збори Західної України. Спочатку у рамках політичного заходу між собою позмагалися два юнацькі колективи, які представляли відповідно довоєнне польське товариство «Ревера» і колишню українську гімназію. Перемогу святкували екс-реверівці 5:0. А у головному поєдинкові дня зустрілися команда військової частини та збірна міста, укомплектована колишніми гравцями українського «Пролому» і гебрейської «Адміри». Ця гра закінчилася нічиєю – 3:3. За кілька днів, 28 жовтня, в Станіславі було оперативно організовано і символічний матч на честь ухвалення напередодні у Львові щойно «обраними» Народними Зборами документу про возз’єднання Західної України з УРСР і входження до складу СРСР. Між собою зійшлися збірна Станіслава і команда військово-авіаційної частини. Нові червоні «визволителі» безславно капітулювати 3:8.
Основна робота з організації спортивно-масової роботи на місцях відтепер у цілому краї покладалася на нові уніфіковані відомчі та позавідомчі добровільні об’єднання, які утворювалися як низові структури відповідних спортивних товариств всесоюзного чи республіканського рівня. Натомість автоматично було відмовлено у подальшій діяльності на території Прикарпаття десяткам перевірених часом традиційних українських, польських і гебрейських спортивно-гімнастичних організацій. На жаль, чимало їх керівників, функціонерів, врешті й самих спортсменів невдовзі стали жертвами нового режиму за так звану «антирадянську діяльність».
Як свідчать факти, вже у перші місяці 1940 р. в Станіславі розгорнули свою діяльність такі добровільні спортивні товариства (ДСТ), як «Динамо», «Локомотив», «Піщевик», «Буревісник», «Кожевник», «Більшовик» та ін. Своє місце поміж ними знайшлося й для «Спартака». За повідомленням тогочасної преси, його, як об’єднання працівників промислової кооперації, було організовано в обласному центрі Прикарпаття орієнтовно на рубежі січня-лютого згаданого року. Також газетярі піднесено інформували, що за місяць від початку роботи товариства спартаківцями стало близько 300 осіб. Займалися вони в 9 спортивних секціях, а найбільш чисельними серед них були волейбольне, гімнастичне і футбольне відділення, кожне з яких налічувало від 60 до 90 членів. Яким був реальний стан популярності новоутворених спортивних спілок серед населення зараз стверджувати важко, позаяк нерідко подібна статистична інформація, подана радянськими друкованими виданнями, була спотворена і не відповідала об’єктивній дійсності.
Типова радянська агітка-перепустка на фізкультурний парад (1947 р.)
Показовий приклад використання фізкультурників в ідеологічно-пропагандистських цілях – добровільно-примусова участь представників спорттовариств в офіціозних заходах з нагоди «червоних» свят в календарі. Команда Гарнізонного будинку офіцерів (ГБО) в очікуванні урочистої ходи трудящих (Станіслав, рубіж 40-х – 50-х рр.).Ранньою весною 1940-го в середовищі чиновників відповідальних за футбольне господарство Станіслава остаточно сформувався задум стосовно проведення дебютної першості міста серед колективів ДСТ. Слід зауважити, що склади команд на цьому етапі комплектувалися як з когорти «старих» футбольних кадрів польських часів, так і з числа новоприбулих зі Сходу службовців, освітян, військових, правоохоронців. Не відомо яким критерієм керувалися спортивні функціонери, але учасників змагань вони у підсумку вирішили розділити на два класи: вищий клас «А» («Спартак», «Динамо», «Локомотив», «Піщевик», «Буревісник», «Кожевник») і нижчий клас «Б» («Більшовик», «Нафтовик», «Восход», «Знання», «Молнія»). Врешті старт намітили на 5 травня.
Напередодні початку міської першості команди встигли провести ряд товариських поєдинків, відкривши ними футбольний сезон 21 квітня. З високою долею вірогідності можна стверджувати, що саме у ЦЕЙ ДЕНЬ відбувся перший офіційно задокументований матч футболістів станіславського «Спартака». Ось що повідомляв по гарячих слідах про цю без сумніву історичну подію журналіст передової газети краю «Радянська Україна» Г. Подільський в замітці від 23 квітня 1940 р.:
Як бачимо, перший млинець, хоч і в товариському матчі, не виявився глевким для спартаківців. Продовжуючи далі підготовку до участі в чемпіонаті Станіслава, вони 2 травня в рамках спортивно-масового свята до Дня трудящих перевірили свої сили в турнірі чотирьох команд разом з футболістами «Піщевика», «Буревісника» і «Кожевника». Переможцями бліц-змагань стали шкіряники, здолавши в очному поєдинку «Спартак» 3:2.
А 5 травня, як і планувалося, було нарешті дано старт першості міста Станіслава. На жаль для спартаківців, їх дебют на офіційному рівні завершився поразкою 2:4 від працівників харчпрому, об’єднаних під прапором «Піщевика». Наступні поєдинки чемпіонату для «Спартака» проходили з перемінним успіхом. Не встигли вони відсвяткувати 26 травня на гостьовому стадіоні свою мінімальну перемогу над залізничниками 3:2, як вже у наступному турі 2 червня були розбиті динамівцями 0:3. Така нестабільна гра спартаківської дружини позначилася й на її невисокому місці в турнірній таблиці – станом на початок літа вона опинилася поза трійкою умовних призерів.
Паралельно з поєдинками першості 5 червня у Станіславі розпочалися ще й матчі за кубок міста. Волею жеребу «Спартак» приєднався до цих змагань вже з півфінальної стадії 12 червня, отримавши для себе у суперники нещодавніх кривдників з «Піщевика». Цього разу спартаківцям вдалося реваншуватися з рахунком 1:0, що відкрило їм дорогу до заключного матчу розіграшу.
У неділю 16 червня 1940 р. заповнені трибуни центрального стадіону міста вітали фіналістів кубка – футболістів «Спартака» і «Динамо». Через два дні про перебіг подій у фінальному двобої кореспондент «Радянської України» писав наступне:
Та замість того, щоб на основі представленої газетної замітки констатувати факт здобуття новонародженим спартаківським колективом першого офіційного трофею, нам доведеться обережно утриматися від цього. Дослідник прикарпатського спорту І. Дейчаківський в одному зі своїх історичних нарисів стверджує, що невдовзі після фінального двобою організатори змагань своїм рішенням анулювали результат матчу через участь у ньому в складі переможців незаявленого гравця. На 18 червня було призначено перегравання поєдинку. Невідомо чи він відбувся, чи спартаківцям було присуджено просто технічну поразку, але за даними згаданого історика у підсумку володарями кубка міста стали станіславські динамівці.
В осінній частині сезону «Спартак», окрім участі у матчах на першість міста, паралельно позмагався і в більш представницькому турнірі футбольних команд Станіславщини – прем’єрному розіграші кубка області. Свою змагальну ходу спартаківці розпочали 6 жовтня з розгрому в гостях збірної Богородчан 8:0. У наступній стадії 1/8 фіналу вони подолали своїх суперників з Тлумача (рахунок невідомий), а в чвертьфіналі – з мінімальною перевагою на виїзді своїх одноклубників зі Снятина (3:2).
У півфіналі на станіславців чекав двобій зі самобутньою командою села Ямниця, яка мала тривалі футбольні традиції і представляла в кубку Станіславський район. Її основу складали спортсмени знаної довоєнної сільської дружини «Вихор», підсиленої окремими односельчанами, котрі раніше за Польщі встигли навіть понюхати пороху в строях лігового станіславського «Пролому». Ямницька команда назагал славилася особливим бійцівським духом і колективізмом. Практично всі її футболісти були українцями за походженням, тоді як у складах інших суперників, особливо з обласного центру, спостерігалася строката міжнаціональна мішанина – українці, поляки, гебреї, росіяни. Важко сказати, який саме чинник найбільше зіграв на руку сільським футболістам, – їх зіграність, вольові якості, національний дух чи врешті недооцінка з боку опонента, – але вони у півфінальному поєдинку зуміли в запеклому протистоянні з рахунком 4:3 вибити з боротьби за кубковий трофей одного з фаворитів змагань.
Завершував станіславський «Спартак» цей дебютний у своїй клубній біографії сезон матчами першості міста. Нагадаємо, на весняно-літньому відрізку цього турніру команда демонструвала нестабільні результати, однак осінню вона значно додала у грі. Як наслідок, після переможного матчу 17 листопада проти «Кожевника» (4:2) спартаківці очолили таблицю чемпіонату. Чим врешті закінчилися для «Спартака» чемпіонські перегони на першість обласного центру нам через брак даних встановити не вдалося.
У силу відомих історичних подій футбольний сезон 1941 р. виявився для станіславських спартаківців, як в принципі і для інших прикарпатських команд, короткотривалим і незавершеним. Станом на початок літа з офіційних турнірів місцевим футбольним функціонерам вдалося успішно провести лише змагання за кубок міста Станіслава. 27 квітня на старт другого за ліком розіграшу цього призу вийшло 13 колективів. Спартаківці на своєму шляху до трофею в чвертьфіналі спочатку легко здолали «Піщевик» (4:1), а у півфіналі – свого, мабуть, найзатятішого на ту пору суперника «Динамо» (3:2). Тож клубу залишалося зробити всього один крок. У вирішальному двобої за приз 25 травня «Спартаку» випало вийти на поле проти зухвалого порушника спокою у поточному розіграші, резервістів «Молнії».
Газета «Радянська Україна» знову не змогла обійтися на своїх сторінках без звіту про кубковий фінал, інформуючи про його подробиці своїх читачів:
Та яких би успіхів «Спартак» не досяг на змаганнях місцевого рівня, задля зростання спортивної майстерності, з одного боку, і з’ясування реальної сили команди, з іншого, керівництву товариства варто було шукати спортивних контактів з клубами інших областей України. І практично відразу після здобуття спартаківцями кубка міста такі потрібні для них зустрічі з сильнішими суперниками не забарилися.
Чи не вперше після приєднання роком раніше до складу УРСР земель Буковини в останній календарний день весни 1941-го до Станіслава завітали футболісти чернівецького «Динамо». Напередодні цього візиту планувалося, що окрім матчу з своїми станіславськими одноклубниками гості зіграють і з місцевою «Молнією». Проте з невідомих нам причин сталася рокіровка, і 31 травня, у перший день гостин, суперниками чернівчан на футбольному майданчику став саме «Спартак». У першій половині їхнього поєдинку на полі безапеляційно панували буковинці. Як наслідок, на перерву команди пішли з відверто маловтішним для господарів рахунком – спартаківці поступалися 0:3. Та після відпочинку ситуація в матчі кардинально змінилася в протилежний бік. Тепер вже динамівці не могли довший час справитися зі шквалом атак своїх суперників. «Спартаку» навіть вдалося зрівняти рахунок, але переможцями з поля все таки пішли чернівецькі футболісти – 4:3. Зауважимо, що наступного дня гірку пігулку для станіславських вболівальників трохи підсолодили місцеві динамівці. Їм в запеклій боротьбі вдалося поквитатися з сусідами з Чернівців з рахунком 2:1...
Одна
з рідкісних футбольних знимок доби "перших совітів" на Прикарпатті: в
обласному центрі змагаються станіславські та чернівецькі динамівці
(стадіон "Динамо", 1 червня 1941 р., фото Є. Красінського)Ще більш відповідальний екзаменатор чекав на тих же спартаківців і динамівців з Станіслава за тиждень. У місто з берегів Бистриць на товариські матчі 7 і 8 червня прибуло київське «Динамо». Слід відразу уточнити, що на Прикарпаття було делеговано резервний склад столичного клубу, оскільки всі найсильніші його футболісти у ці ж дні змагалися в поєдинках союзної першості в класі «А». Перед приїздом киян до Станіслава обидва їхні безпосередні суперники вирішили провести між собою посеред тижня підготовчий спаринг. Спартаківці, навіть попередньо підсилені чотирма гравцями «Молнії», виглядали на цій репетиції напередодні відповідального суботнього іспиту не кращим чином і поступилися 2:5 (0:3).
Як розвивалися події у першому в історії станіславського «Спартака» побаченні з київським «Динамо» вкотре дізнаємося з матеріалів «Радянської України» від 8 червня 1941 р.:
Теоретично до 22 червня 1941 р., дня початку радянсько-німецької війни, спартаківці могли ще зіграти якийсь один-два матчі, проте відповідної інформації у пресі відшукати не вдалося. Тож не виключено, що саме протистояння з киянами стало останнім футбольним поєдинком на передвоєному етапі зародження і становлення станіславського «Спартака».
У роки німецької окупації Станіславщини спортивне життя на її теренах не припинялося, хоча такого масового характеру як в попередні часи воно зі зрозумілих причин не носило. При цьому закономірно, що за нової влади не могло йтися про жодне існування та діяльність спортивних товариств з попереднім радянським спадком і назвами. Тож на футбольних аренах краю вдруге за короткий час з’являється ціле гроно свіжостворених клубів, переважно укомплектованих українцями за національністю, – «Буй-Тур», «Заграва», «Черник», «Довбуш», «Прут», «Хортиця», «Пробій» та ін. У їх лавах змогли собі знайти місце й окремі спартаківці.
Повторне утвердження радянського режиму на Прикарпатті після завершення Другої світової війни повернуло усю систему фізичної культури і спорту в регіоні до традиційної загальносоюзної моделі функціонування. Серед інших довоєнних ДСТ незабаром поновив свою діяльність і «Спартак». Вже у 1946 р. його футболісти спробували серйозно означити власні претензії на домінування в турнірах різного рангу на Станіславщині, ставши чемпіонами другої за ліком першості області, а також фіналістами кубка.
Та справді поворотним в повоєнній історії спартаківського клубу став 1949-й. Цьогоріч «Спартак» не обмежився черговими тріумфами обласного масштабу – чемпіонськими медалями, покладеними у здобутий на додачу кубок. Нарешті його футболісти вперше успішно заявили про себе і на всесоюзних та всеукраїнських змаганнях. Спочатку 19 липня у фінальному матчі Республіканської ради товариства «Спартак» станіславці на рідному стадіоні перемогли своїх полтавських одноклубників 3:2 (голи в господарів забили В. Аранський, В. Гура і Є. Фірсов). Окрім золотих нагород турніру, команда з берегів Бистриць завоювала також право за два тижні представляти республіку на кубку Центральної ради ДСТ.
У російському Ярославлі, куди з різних регіонів СРСР з'їхалося 16 спартаківських дружин, поділених на дві підгрупи, наші земляки гідно провели практично весь змагальний цикл. В очних двобоях прикарпатці подолали представників Казахстану, Азербайджану, Молдавії, Литви, міста Ленінграда, розділили очки з переможцями кубка, колективом із Москви і лише у поєдинкові проти інших російських футболістів з міста Павлово-на-Оці пізнали гіркий смак поразки. За підсумками виступів на всесоюзних кубкових змаганнях станіславські спартаківці набрали 11 пунктів і посіли у своїй групі почесне 3-є місце!
Паралельно у сезоні 1949 р. «Спартак» дебютував у чемпіонаті УРСР серед кращих аматорських колективів. У зональних змаганнях станіславцям, а їм в проміжній групі протистояли команди західних областей України, вдалося випередити найближчих переслідувачів («нафтовиків» Борислава і Стрия) та кваліфікуватися у наступний раунд в боротьбі за першість.
Один із двох півфінальних квартетів розігрував свою путівку до фіналу в Станіславі. У гості до спартаківців завітали футболісти клубів «Будинок офіцерів» (Київ), «Локомотив» (Тернопіль) і «Динамо» (Вінниця). Незважаючи на шалену підтримку рідних вболівальників і не зазнавши жодної поразки в швидкоплинному турнірі, «Спартаку» довелося вдовольнитися в ньому тільки другою позицією. А єдину путівку до фіналу виборов армійський колектив зі столиці республіки, який на своєму шляху втратив менше залікових пунктів, ніж господарі. Та навіть умовно розділені з представником іншої півфіналу костянтинівським «Металургом» підсумкові 3-4-е місця в турнірі, де змагалося понад 90 аматорських вітчизняних команд, стали для прикарпатських дебютантів однозначним успіхом.
Серед спортсменів «Спартака», які своєю вдалою грою і перемогами потішили станіславських любителів футболу в сезоні 1949-го, слід назвати воротарів Рапсодія, Бутченка, Гавриліва і Припхана, польових гравців Аранського, Бриндзея, Гуру, Думанського, Зембіцького, Каліча, Кисіля, Перліфонова, Поворозника, Фірсова, Чедлеєва та Шалая.
Такими були основні віхи в спортивній біографії футбольної команди станіславського «Спартака» 1940-х. То був складний і відповідальний етап становлення новонародженої спортивної формації – від її перших, ще часом невпевнених, кроків зі шкіряною кулею довоєнними спортивними майданчиками рідного міста та області до успішної проби власних сил на аренах України і Союзу наприкінці десятиліття. На жаль, в горнилі буремних історичних подій, передовсім першої половини 40-х, на широких просторах минулого загубився повний список імен тих перших футболістів, які 80 років тому розпочинали писати літопис спартаківського клубу. Тож на завершення спробуємо хоча би в загальних штрихах згадати декількох найпомітніших персон з першої генерації спартаківців, які залишили по собі яскравий слід в історії прикарпатського футболу.
Володимир Лесюк (1920–2003) – нападник.
Грав у рік першого футбольного скликання команди «Спартак». Автор
одного з переможних голів за клуб у фіналі кубка міста Станіслава 1940
р. В ігровій кар’єрі також були виступи у складі дружин: «Пролом»
(Станиславів) – 1937-1939 рр.; «Заграва» (Станиславів) – 1941-1943 рр.;
Збірна вояків 1-ї української дивізії УНА (Ріміні, Італія) – 1945-1947
рр.; Ukrainian United F. C. (Горблінг–Сліфорд, Англія) – 1949-1951 рр.;
СТ «Січ» (Судбури, Канада) – 1952 р.; СТ «Україна» (Торонто, Канада) –
1953-1957 рр.
Володимир Гура (1924–?)
– нападник. У клубній структурі «Спартака» з’явився на початку 40-х.
Поновив свою ігрову кар’єру в колективі 1947-го і виступав за
червоно-білих до її завершення в 1955 р. Був капітаном «Спартака» та
кращим його бомбардиром в першості України 1949 р. Займав у команді
посаду тренера (1957-1958 рр.) і головного тренера (1961 р.).Як гравець, також виступав за клуби: «Пролом ІІ» (Станиславів) – 1937-1939 рр.; «Заграва» (Станиславів) – 1941-? рр.; «Динамо» (Станіслав) – 1946 р.
Мирослав Думанський (1929-1996)
– півзахисник. Спартаківську футболку вперше одягнув у 1949 р. У
дебютному сезоні зробив серйозний внесок в успішний старт команди на
змаганнях всесоюзного і республіканського рівнів, ставши одним з кращих
її голеадорів. Після служби в армії та виступу за команду майстрів з
Донбасу повернувся в «Спартак» і продовжував там кар’єру протягом
1957-1962 рр. Призначався головним тренером (1965-1969 рр.), тренером
(1973-1975 рр.) і начальником спартаківського колективу (1979 р.).Як гравець, також виступав за клуби: «Медик» (Станіслав) – 1946-1948 рр.; «ДТСАРМ» (Станіслав) – 1950-1951 р.; «ОБО» (Львів) – 1951-1952 рр.; «Шахтар» (Сталіно) – 1953-1956 рр., «Нафтовик» (Долина) – 1963-1964 рр.
Станіславська команда на фінальному турнірі Центральної ради ДСТ "Спартак".
На фото зліва направо: В. Гура, Рапсодій, М. Поворозник, В. Аранський,
Я. Шалай, Є. Фірсов, ?, В. Бриндзей, М. Думанський, Г. Перліфонов, Д.
Зембіцький (Ярославль, 1949 р.) .Розповідь підготував Олег Олексишин
Немає коментарів:
Дописати коментар