Це був час, коли місто, нещодавно перетворене у воєводський центр,
продовжувало зализувати ще свіжі рани Першої світової та пожинало плоди
нових геополітичних змін на Європейському континенті. За наявності низки
спільних злободенних проблем найчисельніші національні спільноти
Станиславова на ментальному рівні по-різному підходили до сприйняття
тодішніх реалій сьогодення. Одні, як поляки, перебували в стані
внутрішнього піднесення, бо зуміли на уламках чужого імперського
минулого відродити свою другу за ліком Річ Посполиту. Інші, як
українство, навпаки переживали спустошення через втрату шансу на
здобуття самостійного статусу в складі соборної Української держави, чи
хоча би як окремого політичного утворення на землях Східної Галичини. Ще
хтось, як гебреї, за відсутності потужних важелів впливу ні на що
особливо не розраховували, а відтак традиційно були вимушені
пристосовуватися до поточного моменту…
На початку останньої третини ХХ
ст., незважаючи на переможні реляції тогочасних радянських партійних і
господарських функціонерів щодо грандіозних перетворень у всіх ділянках
життя в західному регіоні України, фізкультурно-спортивна галузь
Прикарпаття продовжувала відчувати помітний інфраструктурний голод.
Навіть у тому ж обласному центрі краю – Івано-Франківську, майже після
трьох десятків років свого хазяйнування нова влада не могла ще
по-великому рахунку похвалитися хоча би одним серйозним спортивним
об’єктом, спорудженим нею в місті з нуля. Водночас місцеві любителі
фізичної культури, юні спортсмени та «спортсмени-майстри»
були вимушені для своїх занять, тренувань і змагань з року в рік
користатися спадком старого «буржуазного» режиму – стадіонами, залами і
навіть перепрофільованими приміщеннями культових споруд, що закладалися у
місті ще за Австрії та Польщі...
