Це був час, коли місто, нещодавно перетворене у воєводський центр, продовжувало зализувати ще свіжі рани Першої світової та пожинало плоди нових геополітичних змін на Європейському континенті. За наявності низки спільних злободенних проблем найчисельніші національні спільноти Станиславова на ментальному рівні по-різному підходили до сприйняття тодішніх реалій сьогодення. Одні, як поляки, перебували в стані внутрішнього піднесення, бо зуміли на уламках чужого імперського минулого відродити свою другу за ліком Річ Посполиту. Інші, як українство, навпаки переживали спустошення через втрату шансу на здобуття самостійного статусу в складі соборної Української держави, чи хоча би як окремого політичного утворення на землях Східної Галичини. Ще хтось, як гебреї, за відсутності потужних важелів впливу ні на що особливо не розраховували, а відтак традиційно були вимушені пристосовуватися до поточного моменту…
На Іграх в Парижі.
У міжнародному спортивному календарі 1924-й передовсім став роком двох олімпіад – Зимової у Шамоні та Літньої в Парижі. На цих світових спортивних форумах право вперше дебютувати окремою національною олімпійською командою здобула й Польща. Яким би провінційним у географічному плані не видавався на ту пору Станиславів, але й він безпосередньо не залишився осторонь тогочасного олімпійського руху. До складу польської об’єднаної дружини на Літню олімпіаду потрапило відразу двоє спортсменів, пов’язаних своєю життєвою долею з містом у передгір’ї Карпат.
Першим з цієї пари олімпійців у Паризьких іграх стартував в спортивній стрільбі Маріан Божемський – уродженець Станиславова, колишній учень місцевої вищої реальної школи і на той час поручник 19-го піхотного полку Війська Польського, стаціонованого у Львові. До Франції він від’їжджав у статусі чинного чемпіона країни зі стрільби з гвинтівки на 300 м, здобувши цей титул навесні поточного року. До слова, в цій прем’єрній національній стрілецькій першості одним з його конкурентів був підполковник 48-го піхотного полку зі Станиславова Віктор Лапіцький, який відстав від переможця на 35 пунктів і посів 7-й підсумковий рядок.
На Олімпіаді Божемський виступав у стрільбі як з гвинтівки, так і пістолета в індивідуальному та командному заліках. Найкращим результатом уродженця Станиславова стало 14-е місце серед 55 учасників у стрільбі зі швидкострільного пістолета на дистанції 25 метрів. Детальніше про життєвий і спортивний шлях цього олімпійця, причини невдалого виступу польської стрілецької команди на французькій землі свого часу вже розповідали на сторінках нашого блогу.
Кількома тижнями пізніше на олімпійській кінній арені дебютував ротмістр Казимир де Роство-Суський. Цей уродженець Волині волею долі у 1920-х проходив службу в Станиславівському воєводстві в 6-му полку уланів та 6-ій Окремій кавалерійській бригаді. Саме звідси і відправився на олімпійські змагання. Не в останню чергу таку високу честь він заслужив успішними виступами на престижних передолімпійських кінних турнірах у Ніцці та Люцерні кількома місяцями раніше. На жаль, на самих Іграх Роство-Суський не зміг підтвердити свої нещодавні міжнародні успіхи. Одним із суттєвих чинників, що вплинув на посередні результати станиславівця, став «вихід з ладу» через контузію перед самим стартом змагань його особистого жеребця, аврально заміненого резервною конячкою. Либонь, додатково далося взнаки й ушкодження ключиці, якого вже сам спортсмен зазнав навесні у Ніцці. Загалом польський наїзник взяв участь у двох із п’яти офіційних дисциплін: у кінному триборстві (виїздка, біг з перешкодами, конкур) в індивідуальному заліку він опинився 24 серед 44 заявлених учасників, а в командному заліку в складі національної репрезентації посів 7-е місце з-поміж 10 збірних. Персоні Казимира де Роство-Суського кількома роками тому ми також присвячували окрему публікацію.
***
На малій олімпіаді у Львові.
Ма́ла у поточному році власну, як писали газетярі, міні-олімпіаду й українська спільнота краю. Впродовж 12-14 вересня Український Спортовий Союз влаштував п’яті за ліком Запорізькі ігрища. До змагань з легкої атлетики, велосипедних перегонів, плавання, тенісу та футболу зголосилося 87 спортсменів з різних населених пунктів Східної Галичини. У даній імпрезі, традиції проведення якої зародилися в краї ще за «австріяків», Станиславів репрезентували змагуни української спортивної сокільської секції з епічною назвою «Буй-Тур». Зокрема, у забігові навпростець на дистанції 3 км його представники Володимир Павловський і Микола Струтинський здобули відповідно золоту та срібну нагороди. Той же Павловський відзначився і в інших легкоатлетичних стартах – двічі замкнув трійку кращих у бігу на 5 км і в стрибках у висоту з місця. Окрім них, Станиславівщину в змаганнях легкоатлетів успішно репрезентував старшокласник української приватної гімназії з Рогатина Володимир Костерко. Він з великим відривом залишив позаду конкурентів у метанні булави.
У завершальний день Запорізьких ігрищ станиславівські буйтурівці також з’явилися на футбольному полі. Відразу семеро з них (М. Косач, Є. Козло, Л. Ковальський, П. Гусак, Я. Попель, Я. Стемпурський та згаданий вище В. Павловський) склали основу збірної Галичини, що зійшлася в єдиному футбольному поєдинку здвигу зі збірною Львова. Щоправда, у цьому випадку вони виявилися вже не такими вправними, як у легкоатлетичних змаганнях – безапеляційна поразка «галичан» від господарів 1:7. Автором єдиного втішного гола у брамку львів’ян став Є. Козло...
Почесна нагорода президента Польщі переможцю національного чемпіонату зі стрільби, здобута М. Божемським (1924)
Польська команда зі спортивної стрільби на Паризькій олімпіаді: М. Божемський стоїть 2-й ліворуч (червень 1924)
Виступ К. де Роство-Суського на Олімпійському турнірі (липень 1924)
Учасники Літньої олімпіади 1924 р. в Парижі М. Божемський (ліворуч) та К. де Роство-Суський Під знаком копаного м’яча.
На продовження попередньої інформації зауважимо, що найпопулярнішим видом спорту в місті з берегів Бистриць продовжував залишатися футбол, або, як його ще тоді називав тутешній люд, копаний м’яч. Станом на 1924 р. в Станиславові налічувалося близько десятка лише офіційно зареєстрованих клубів, які культивували цю гру. А ще були власні футбольні дружини в дислокованих тут армійських частинах, окружній поліції, а також так звані «дикі» нереєстрові команди.
Найпрестижнішим місцевим клубом й надалі залишалася польська «Ревера». У сезоні 1924-го клуб представляв Станиславів у найвищому дивізіоні Львівського окружного футбольного союзу (скорочено в оригінальній абревіатурі – ЛОЗПН). У двох попередніх роках в А-класових змаганнях реверівці опинялися у статусі аутсайдерів, неспроможних своєю грою щось серйозно протиставити квінтету суперників зі Львова й Перемишля. Зі сподіваннями на кращу долю в наступному турнірі команда навесні розпочала підготовку до нього серією товариських матчів. Невтішні результати перших чотирьох тренувальних поєдинків «Ревери» (тільки одна нічия і одночасно дві поразки з великим рахунком від земляків із нижчолігового «Сокула») посилювали песимістичні настрої в середовищі її симпатиків.
Аби хоч якось виправити ситуацію, за півтора місяця до початку чемпіонату клубне керівництво в алярмовому порядку вирішило запросити на завершальний цикл підготовки команди наставника з Австрії. Ним виявився колишній гравець віденських клубів В.А.К і В.А.Ф Роберт Рейнгрубер. В порівнянні з весняними поєдинками зіграні після появи іноземного тренера контрольні матчі частково продемонстрували зміни на краще у стані колективу. В двобоях з командами Львова, Стрия, Ряшева, того ж Станиславова «Ревера» вже нарешті пізнала і смак перших перемог в сезоні, почала більше м’ячів забивати й менше пропускати. Однак все це була поверхнева картинка зі спарингів виключно проти дружин нижчих класом. Який вигляд матимуть станиславівці в офіційних матчах з серйознішими опонентами, можна було тільки здогадуватися.
Старт для «Ревери» в чемпіонаті розпочався зі справжнього конфузу, що сигналізував про наявність в клубі проблем не лише ігрового, але й організаційного плану. З невідомих причин на виїзд проти львівської «Лехії» він відправився з помітним недокомплектом гравців у складі – на поле вийшло тільки… 8 футболістів. Коли ближче до кінця першого тайму за рахунку 0:1 один з реверівців не зміг через пошкодження далі продовжити гру, арбітр просто зупинив поєдинок через брак у гостей мінімально допустимої тодішніми правилами кількості футболістів на полі. Зрозуміло, що за подібну недієздатність футбольна влада згодом покарала станиславівців технічною поразкою.
Нічого доброго не принесла симпатикам «Ревери» й уся подальша турнірна хода їх клубу. Програвалося кожному із суперників вдома та у гостях, насухо і переважно розгромно. Окремі спортивні львівські видання ближче до завершення змагань вже відверто кепкували зі стану справ в станиславівському колективі. Ситуативно здалося, що результативною домашньою нічиєю в 7-му турі (за три тури до кінця) із тією ж «Лехією» реверівці нарешті поклали край своїй невдалій програшній серії та позбулися клятих нулів в графі забитих м’ячів і набраних очок. Та не так то воно сталося на папері. За тиждень-другий дисциплінарний відділ ЛОЗПН вдруге в сезоні вліпив команді технічну поразку. Цього разу «Ревера» «согрішила», позичивши собі на гру незаявленого футболіста в земляків з «Сокула».
Проте й цим позанормативним вибриком з жанру навколофутбольної самодіяльності весь поточний репертуар станіславівського клубу в сезоні ще не було вичерпано. В останньому матчі турніру, тепер вже в рідних стінах проти львівського колективу «Чарні», реверівці спромоглися ще раз забити, що ніби забезпечило їм підсумкову нічию і пунктик в таблиці. Та досить швидко виявилося, що й тут господарі «нахімічили» і вкотре вдалися до «підставок» в складі. Як наслідок, технічка 0:3. І безславний загальний підсумок виступу в чемпіонаті: жодного набраного очка, ганебна різниця забитих/пропущених м’ячів 0:38 та врешті виліт в клас Б…
Паралельно з ЛОЗПН власну краєву футбольну першість в 1924 р. вперше спромоглися провести і українські спортивні формації Галичини. Під егідою новоствореного Українського Спортового Союзу в двоколовому турнірі виявили бажання позмагатися три клуби: «Україна» (Львів), «Беркут» (Перемишль) та згадуваний вже нами в контексті Запорізьких ігрищ «Буй-Тур». Після майже дворічного «простою» (інших українських команд в Станиславові й воєводстві не проглядалося, а клубам-членам ЛОЗПН заборонялося без дозволу організовувати будь-які зустрічі з «інородними» дружинами) буйтурівці нарешті отримали хоч якусь змагальну практику. Щоправда, офіційні поєдинки станиславівських українців місцева публіка так і не побачила. Із нез’ясованих причин свої домашні матчі першості «Буй-Тур» переніс поза рідні стіни – в Калуш та Львів. За підсумками цього міні-турніру станиславівські футболісти фінішували другими, вслід за львів’янами. Та, мабуть, найпам’ятнішою для буйтурівців в сезоні грою стала їх товариська зустріч із тією ж «Україною». У день 4 травня вони на чужому полі сенсаційно розгромили своїх більш реномованих і досвідчених суперників з рахунком 4:0!
Намагалися не пасти задніх на локальних футбольних аренах і представники ще однієї великої національної спільноти Станиславова – гебрейської. Вони на цю пору організували щонайменше квартет різних за ігровою вагою і статусом офіційно зареєстрованих клубів – «Гакоах», «Юдею», «Вікторію» та «Адміру». Водночас далеко не всі діячі польських спортивних кіл міста рівно «дихали» до подібного і кількісного, і передовсім якісного зростання гебрейського сегмента в футбольному господарстві міста. Як наслідок, виникали конфліктні ситуації, що набували неспортивного забарвлення. Приміром, гучного розолосу, що поширився поза межі Станиславова, отримав випадок гострої обструкції членами місцевої «Ревери» земляків з «Гакоаху» під час домашнього матчу останніх на першість ЛОЗПН (клас Б) проти тернопільських «Кресів» 27 липня. Ледь не протягом всієї зустрічі від польських опонентів-реверівців на адресу гебрейської дружини та її групи підтримки з глядацького сектору лунали відверті антисемітські образи на зразок: «пархи – до Палестини», або «жиди, забирайтеся з грища».
З огляду на подібні міжетнічні тертя, дещо несподіваною стала поява цьогоріч на футбольній мапі міста й краю нового клубу, провід якого вирішив трохи дистанціюватися від протореної іншими вузьконаціональної колії розвитку своєї організації. Йдеться про «Станиславовію». Серед співзасновників та головних її меценатів був один з впливових місцевих комерсантів, пов’язаних з великим будівельним бізнесом, італієць за походженням Доменіко Серафіні. За плином часу важко встановити котрий з можливих чинників найбільше підштовхнув цю поважну в ділових колах персону вдатися до подібного кроку: чи таким фактором став її особистий сентимент до спорту, чи просто мав місце благородний жест матеріальної підтримки колективної молодечої закоханості в народну гру синів комерсанта (Яна-Джовані, Станіслава, Казимира) та їх близьких приятелів. На початковому етапі становлення в другій половині 20-х «Станиславовія» кадрово являла собою справжній інтернаціонал. По судинах її клубного організму рівною мірою текла та мирно уживалася італійська, польська та українська кров. Ознаки того, що новоявлений дебютант надалі не захоче фігурувати простим статистом в локальних футбольних двобоях з’явилися вже на першому році його спортивного існування. У цьому плані показовою і в чомусь сенсаційною стала звитяга третьолігової «Станиславовії» в товариському поєдинку наприкінці футбольного сезону 1924-го над статусною «Реверою» 2:1...
Сатиричний малюнок з львівського часопису «Спорт», супроводжуваний наступним текстом: «Ти бачиш, Юзьку, «Ревера» собі вирішила усі матчі першості програти з сухим рахунком» (1924)
Футболісти станиславівського «Буй-Тура»
під час одного з вояжів до Львова. Стоїть 1-й праворуч переможець і
призер легкоатлетичних змагань в рамках V Запорізьких ігрищ В.
Павловський (1924, фото з архіву Т. Зеня)
Футболісти станиславівського «Гакоаха» (поч. 1920-х) Не футболом єдиним.
Не так часто як футболісти, але принагідно також нагадували про себе дрібними акціями в Станиславові й місцеві легкоатлети. От і на початку осені за ініціативи відділення польського «Сокула» відбувся щорічний крос вулицями і площами міста. Траса забігу довжиною 3,2 км пролягла наступним маршрутом (подано відповідно до нинішніх найменувань вулиць): Вічевий майдан (старт) – Незалежності – Галицька – Дністровська – Василіянок – Грушевського – початок Незалежності (фініш). До змагань зголосилося 19 спортсменів. Впродовж усього забігу темп задавав представник «Сокула» Варізела. Він закономірно й виявився першим на фінішній стрічці з результатом 11,22 хв. Услід за ним дистанцію завершили старший солдат базованого в Коломиї 49-го піхотного полку Купут та реверівець Міхалевич. Продумана організація заходу, помножена на сприятливі погодні умови, а також взірцеве забезпечення порядку по всій трасі змагань поліційними органами, справили назагал позитивне враження від побаченого у публіки.
***
Інколи пасивність станиславівців у промоції тих чи інших видів спорту компенсовували своїми нестандартними акціями принагідні гості міста. У вересні в рамках сольного велопробігу довкола Польщі в Станиславові побував 18-літній хлопак з «Познанського велосипедного товариства» Едмунд Зґола. В його плани входив намір на ровері австрійської марки «Рuch» проїхатися усіма регіонами країни, подолавши дистанцію загальною протяжністю понад 2 тис. км. У місті з межиріччя Бистриць, як зрештою й на всьому маршруті турне, дивака-велосипедиста радо вітали місцеві мешканці та власті.
Що цікаво, за неповний рік це був вже другий мандрівник на двоколіснику, який вирішив у Станиславові поставити чергову проміжну мітку на карті одиночної велоподорожі. Наприкінці попереднього року сюди в рамках більш глобального велотуру примандрував ровесник Зґоли львів’янин Ришард Волпель. Його трансконтинентальний маршрут крім європейської території проліг країнами Близького Сходу та північної Африки і щасливо добіг свого кінця на малій батьківщині героя.
***
Натомість протягом 1924-го окремі станиславівці продовжували прославляти рідний край власними спортивними здобутками далеко за його межами. Передовсім йдеться про вихованця тутешнього «Сокула», міжнародної слави атлета-єдиноборця Владислава Максимяка. Цьогоріч він відбув у свою чергову поїздку закордон, зокрема до Північної Америки. В США спортсмен з успіхом виступав у борцівських змаганнях і показових виступах силачів на аренах найбільших міст держави.
***
Туристика і спорт.
Одночасно зі спортивними формаціями розвитком рухової активності серед місцевого населення займалися тутешні туристичні об’єднання. Ще півтора року тому, наприкінці травня 1922-го, в Станиславові відновило власну діяльність передвоєнне українське туристичне товариство «Чорногора» на чолі з громадським діячем, шанованим лікарем-окулістом Ярославом Грушкевичем. Організація ставила собі за ціль наукове дослідження Карпат, популяризацію найцінніших історичних та природно-ландшафтних об’єктів краю, проведення спільних туристичних мандрівок і практичних занять з молоддю.
Приклад українців невдовзі наслідувала і польська спільнота міста. На зламі 1923-1924 рр. тут реактивувало свою роботу Станиславівське відділення «Польського татранського товариства» (ПТТ). Варто нагадати, що ще в другій половині 70-х рр. ХІХ ст. дана філія стала однією з найдавніших організацій на теренах Галичини, зосереджених на пропаганді туризму. Діяльністю відродженого місцевого відділення впродовж 1924 р. керували доктор медицини Адам Рачинський та інженер Антоні Фіріх. Після перезапуску в члени об’єднання записалося понад 200 осіб. Та невдовзі частина з них покинула його ряди, не дочекавшись попередньо обіцяної щедрої 50-відсоткової знижки на придбання залізничних квитків для туристичних мандрівок.
Правління Станиславівського відділення ПТТ першочергово взялося за збір коштів на спорудження хоча би примітивних гірських притулків для мандрівників неподалік Хом'яка, на Заросляку і у Ворохті. У перший рік існування оновленої філії в її структурі з’явилися три секції: лижна, велосипедна та поштового голубівництва. Оперативно керівні органи закупили кількадесят комплектів лижного спорядження і надавали його за доступну плату в тимчасове користування членам лещетарської секції. Поміж іншим такий крок відкрив можливості для проведення вже 24 лютого 1924 р. внутрішньоклубних лижних змагань у карпатській Ворохті. До участі в них зголосилося 16 представників товариства, а також 14 охочих з числа корінних мешканців гірського села і околиць.
***
Справи інфраструктурні.
Робочий аналіз поточного стану справ і планування найближчих перспектив розвитку власних організацій вимагали від проводу станиславівських товариств і клубів практичних рішень щодо розбудови спортивної інфраструктури. У цьому контексті чи не найдієвіше себе проявила керівна ланка товариства «Сокул». Завдяки продуктивній роботі з польською громадою Станиславова нею було зібрано благодійні пожертви на закупівлю додаткового ґрунту під розширення власного стадіону на південно-західних околицях міста та цього ж року виконано заплановані заходи щодо реконструкції об’єкту (тепер – стадіон «Наука» ПНУ ім. В. Стефаника). До слова, «Сокул» у цю пору взагалі тішив громаду своєю широкою спортивною активністю. В лоні товариства успішно діяло дві футбольні дружини, підсекції легкої атлетики, тенісу і лиж, проводилися заняття з фехтування, кінної їзди та стрільби.
Знайшовся привід порадіти оновленню власного господарства також представникам українського «Сокола». Цьогоріч завершилися роботи з відновлення і розширення сокільні (тепер – кам’яниця «Просвіти» на вул. Грушевського), яка зазнала часткових руйнувань через пожежу 1922 р. В результаті перебудови українська громадськість Станиславова отримала сприятливі умови для організації не лише спортивної роботи в стінах споруди, але й для проведення в її приміщеннях різноманітних культурно-освітніх заходів.
Плани зведення власного сучасного стадіону з трибунами від початку 1924-го публічно анонсувало й керівництво «Ревери». З цією метою воно винайняло відповідну ділянку на околицях міста у межах Крехівецької дільниці. В квітні місяці задля забезпечення фінансової сторони проєкту відбулася акція збору товариством добровільних датків в залі каварні «Уніон» на першому підвечірку-чаюванні зі своїми потенційними жертводавцями. Та згодом вся ця блага затія реверівців (ото вже точно цілий табун чорних кішок перебіг їм дорогу поточного року!) застопорилася. Як виявилося, неподалік обраного ними для будівництва ґрунту розташовувався невеликий склад з військовою амуніцією. І в ході підготовчих заходів тутешні вищі армійські чини вирішили, що у найближчій перспективі сусідство їхнього об’єкту з новозбудованою спортивною ареною з мотивів безпеки виглядатиме недоцільним. Про це й завідомили міську владу. Відтак мрію про побудову власного стадіону реверівцям довелося поставити на паузу.
В різних станиславівських часописах з’явилися замітки про плачевний стан ділянки у міському парку неподалік стадіону Каси ощадності (зараз – МЦС «Рух»), на якій до війни було облаштовано два тенісні майданчики. З початком російської інвазії вони перетворилися в щось на зразок пасовища. Тож тутешні аматори великої ракетки апелювали до службовців магістрату з настійливими нагадуваннями, що прийшов час привести колишні корти до ладу. На їх думку, незначні кошти, вкладені у відновлення спортивного об’єкту, можна буде швидко повернути до казни шляхом наступної здачі майданчика в оренду всім охочим любителям цієї гри. Та з дієвою відповіддю спраглим до тенісу землякам міські можновладці поки що затягували…
Ось таким строкатим і далеко не нудним в круговерті різних за своїм статусом спортивних та довколаспортивних подій виявився описуваний нами рік 1924 в історії тодішнього Станиславова. Був він зі своїми олімпійськими дебютами, тріумфами й фіаско, героями і антигероями, з буденною рутинною працею місцевої багатонаціональної спільноти на поприщі фізичного виховання та спорту.
Веломандрівники Р. Волпель (ліворуч) та Е. Зґола (1924)
Вихованець станиславівського «Сокула», атлет-єдиноборець В. Максимяк (перша пол. 1920-х, фото NАС)
Члени львівського «Карпатського товариства лижників» під час прогулянки на схилах Чорногори (1924)
Печатка лижної секції станиславівського відділення ПТТ (міжвоєнна доба)
Розповідь підготував Олег Олексишин
Немає коментарів:
Дописати коментар