Боєць із «залізним» серцем

Нещодавно на сторінках цього блогу мали нагоду пригадати одну з перших вагомих перемог на всеукраїнському рівні, здобутих прикарпатським боксерами пів віку тому. Позаяк тоді, в 1975-му, цей успішний виступ місцевих боксерів виявився не єдиним у низці престижних представницьких змагань, обіцяли незабаром ще раз повернутися до перипетій того пам’ятного спортивного сезону. І сьогодні дотримуємося свого слова...
     Після виборонених на початку 1975 р. івано-франківськими боксерами нагород республіканської спартакіади, тренерський штаб української команди при комплектації складу збірної для участі в аналогічних змаганнях найвищого всесоюзного рівня всерйоз звернувся до розгляду і їх кандидатур. В підсумку пройти жорстке сито фахового відбору з-поміж трьох призерів-прикарпатців поталанило тільки одному – 19-літньому Юрію Богданову. І як показали подальші події, з своїм вибором наставники збірної України не прогадали. Бо якраз успішні виступи івано-франківського легковаговика на турнірах республіканської, а згодом і всесоюзної спартакіад по-серйозному й не на один рік допомогли йому закріпитися в списку найкращих боксерів держави.
     Про те, як для Ю. Богданова склався боксерський турнір VI Спартакіади народів СРСР (за статусом прирівняний у рік проведення в березні 1975-го до всесоюзної першості), а також про тернистий шлях молодого спортсмена до перших змагальних вершин, в одному з тогочасних журналістських нарисів повідав Орест Олексишин. Його публікацію під назвою «Подолай себе...» й пропонуємо для ознайомлення нижче. Попередньо зазначимо, що Юрій і в часі своєї найбільшої слави, і по завершенні кар’єри завше охоче йшов на контакт з газетярем, принагідно ділився з ним для читацької аудиторії цікавими фактами, коментарями і враженнями про перебіг спортивних подій, безпосереднім учасником чи очевидцем яких був, надавав аналітичну інформацію про стан розвитку боксу в регіоні та країні…


Юрій Богданов (1975, фото Б. Науменка)

Золоті сторінки прикарпатського боксу | Рік 1975

Цими днями минає пів віку з часу події, яку небезпідставно можна вважати символічною точкою відліку нової ери в розвитку боксу на Івано-Франківщині. Мова йде про золоті нагороди, здобуті прикарпатцями у двох вагових категоріях в січні 1975-го у Дніпрі в рамках VІ літньої Спартакіади України. В спортивному літописі краю це була перша подібна гучна звитяга місцевих боксерів, виборона в офіційних всеукраїнських турнірах найвищого рангу. Нагадаємо, що у радянській організаційній системі фізкультурно-спортивної галузі спартакіадам (республіканським і всесоюзним) відводилася поважна роль. Зазвичай їх проводили в останні передолімпійські роки і вони слугували для огляду та відбору найкращих кадрів до лав збірних країни на світові Ігри. У багатьох видах спорту, і бокс в їх переліку не був виключенням, спартакіадні змагання в рік їх проведення прирівнювалися за своїм статусом до першостей національних республік і Союзу…
     За 50 літ багато води збігло в стрімкій Бистриці, декотрі з головних дійових осіб тієї боксерської команди Івано-Франківської області на жаль відійшли у вічність, чимало чого призабулося. Услід за тим дніпровським тріумфом наших майстрів кулачного бою прийшли подальші перемоги, і часом ще вагоміші, від них самих та їх наступників. Але від цього та, припорошена часом, піввікова звитяга не стала менш значущою і з висоти пройдених прикарпатським боксом літ сьогодні також заслуговує на окрему ретроспективну згадку.
     Всередині 70-х свою журналістську руку на пульсі актуальних подій, пов’язаних з підготовкою та участю івано-франківських боксерів у змаганнях VІ літньої Спартакіади України, уважно тримав Орест Олексишин. І про всі перипетії на рингу та довкола нього оперативно інформував прихильників спорту в краї. Відтак нижче пропонуємо дві публікації його авторства. У першій з них – передтурнірна бесіда журналіста зі знаним українським спеціалістом з боксу Олександром Скрипником. Саме він у ті роки закладав в області фундамент своєрідного локального спортивного феномену, з часом іменованого вітчизняними фахівцями цього виду спорту прикарпатською школою боксу. В другій – власне подробиці виступу іванофранківців на самій спартакіаді…
Боксерський поєдинок VІ літньої Спартакіади України (Дніпропетровськ, січень 1975 р.; фото Г. Шевченка)

Важка доля легкої атлетики

Гортаючи у блозі сторінки спортивного минулого Прикарпаття, раніше якось незаслужено ми оминали тут своєю увагою легку атлетику. Відтак ступаємо на шлях виправлення і розпочинаємо публікацію матеріалів, присвячених «королеві спорту». Тим паче, в нашому краї вона має давні, більш як столітні традиції, тож і відповідних тем для обговорення не бракує.
     Зокрема, нині поринемо в 1970-ті. І опираючись на творчий доробок Ореста Олексишина, спробуємо окреслити загальний стан справ у прикарпатській легкій атлетиці приблизно піввікової давності…
***

    

«Локомотив» з Гірки

Район Гірка, який знаходиться в Івано-Франківську, має свої багате футбольне минуле. Ще за Польщі на початку 1920-х тут з’являється перша локальна дружина копаного м’яча, яка у міжвоєнну добу носила назви «Сокул-ІІ», «Гурка», «Стшелєц-Гурка». Помітне зацікавлення мешканців дільниці руханкою і спортом було організаційно підкріплене будівництвом тут у 1927 р. третього за ліком стадіону на території міста. Відтак наступного десятиліття тутешній клуб не випадково входив до числа кращих футбольних колективів Станиславівського воєводства, а у останній в історії Окружного футбольного союзу першості 1938/1939 рр. навіть став її переможцем.
    

Сходинки до вершини Сергія Мічника

 Чотири десятиліття тому в перші осінні дні 1981-го до Івано-Франківська з далекого Ташкенту прилетіла радісна звістка. Прикарпатець Сергій Мічник уперше в історії місцевого боксу зійшов на найвищу сходинку п'єдесталу всесоюзної першості, тріумфувавши на рингу в легкій вазі (до 60 кг). Зауважимо, що в подальшому аж до останнього дня існування СРСР жоден з представників кулачного спорту Івано-Франківщини так і не зміг повторити це високе досягнення свого земляка-краянина.
     За плином літ про згаданий вище тріумф, як і про самого його творця, в Україні пам’ятають хіба що досвідчені фахівці з боксу, колишні боксери та прихильники цього виду єдиноборств зі стажем. Відтак ненадовго спробуємо перенестися у минуле і згадати як йшов до своєї найвагомішої звитяги в спортивній кар’єрі Сергій Мічник. У нагоді нам стане газетне інтерв’ю сорокарічної давності журналіста Ореста Олексишина з Юрієм Богдановим – тодішнім тренером Івано-Франківської обласної ради ДСТ «Авангард», майстром спорту міжнародного класу, який фактично й привів Мічника на боксерський ринг…


    

Перша спеціалізована ДЮСШ з футболу на Прикарпатті

Коли 45 років тому, у січні 1976-го, на базі нечисельних груп футбольної підготовки при команді першої союзної ліги івано-франківського «Спартака» створювалася перша на той час в області спеціалізована школа олімпійського резерву, це стало неабиякою подією у спортивному житті краю. Через п’ять років у результаті передачі команди майстрів разом зі спортшколою на баланс місцевого заводу «Позитрон» обидві змінили свою назву на «Прикарпаття». Слід зауважити, що за час своєї роботи в останній чверті минулого століття тренери СДЮСШОР «Спартак» / «Прикарпаття» спільно з підопічними ставали переможцями першостей всесоюзних спорттовариств «Спартак» і «Зеніт», а також неодноразово тріумфували у чемпіонатах України. Серед інших, ця школа дала путівку у світ професійного футболу таким знаним і поза межами Івано-Франківщини майстрам шкіряного м’яча, як Ярославу Думанському, Ігорю та Миколі Юрченкам, Валентину Москвіну, Василю Гуменяку, Миколі Волосянку, Петру Русаку, Олегу Рипану, Анатолію Редушку, Василю Тофану. У різний час азам спортивної майстерності кілька поколінь юних футболістів краю тут навчали: Мирослав Думанський, Степан Рибак, Юрій Шайкін, Борис Пазухін, Іван Краснецький, Річард Гуцуляк, Ярослав Притула, Петро Кушлик, Тарас Белей, Степан Балан, Михайло Гнатишин, Віктор Козін, Володимир Мельниченко, Микола Пристай, Михайло Мойсей, Валерій Голубцов, Ярослав Павліський, Віктор Поптанич…
      Чималою мірою основні віхи з історії СДЮСШОР «Спартак» / «Прикарпаття» можна відслідкувати із журналістських матеріалів різних років авторства Ореста Олексишина. У них він висвітлював не лише перемоги і успіхи шкільних наставників та їхніх учнів, але й робочі будні та проблеми з життя навчального закладу. Сьогодні ж запропонуємо вашій увазі публікацію 1976 року, у якій Орест Олексишин розповів про перші кроки футбольної СДЮСШОР у Івано-Франківську…

Перший рекорд на арені «Олімпу»

На початку останньої третини ХХ ст., незважаючи на переможні реляції тогочасних радянських партійних і господарських функціонерів щодо грандіозних перетворень у всіх ділянках життя в західному регіоні України, фізкультурно-спортивна галузь Прикарпаття продовжувала відчувати помітний інфраструктурний голод. Навіть у тому ж обласному центрі краю –  Івано-Франківську, майже після трьох десятків років свого хазяйнування нова влада не могла ще по-великому рахунку похвалитися хоча би одним серйозним спортивним об’єктом, спорудженим нею в місті з нуля. Водночас місцеві любителі фізичної культури, юні спортсмени та «спортсмени-майстри» були вимушені для своїх занять, тренувань і змагань з року в рік користатися спадком старого «буржуазного» режиму – стадіонами, залами і навіть перепрофільованими приміщеннями культових споруд, що закладалися у місті ще за Австрії та Польщі...

Він же Рус…ов, він же Кра…ар, він же Оле…ко

У сучасну добу віртуальної комунікації та панування соціальних інтернет-мереж використання будь-ким з охочих для власного позначення в паралельній реальності вигаданих імен (нікнеймів) є буденною справою. А в минулі, навіть відносно недалекі, часи творення прибраного імені (псевдоніму) задля активного використання в публічному просторі було притаманне тільки представникам окремих соціальних верств, серед яких, передовсім, вирізнялися творчі люди – актори, літератори, музиканти, художники.  Не гребувала подібною практикою і журналістська спільнота, відповідно не став винятком і Орест Олексишин.

Фортуна посміхається сильним

Так вже сталося, що в царині спорту існують такі його види, які в силу різних обставин обділені широкою популярністю публіки, про них мало розповідають ЗМІ, тож подекуди пересічний обиватель навіть не підозрює про їх існування, не кажучи вже про знайомство з найбільш знаними спортсменами і фахівцями відповідної галузі.

     Якщо заглибитися на кілька десятиліть назад в спортивне минуле Прикарпаття, виявиться, що свій помітний внесок у скарбницю спортивних звитяг краю на змаганнях найвищого рівня тривалий час стабільно робили місцеві аматори … радіоспорту. Однією із тих, хто в 1970-х неодноразово піднімався на п’єдестали пошани першостей УРСР і СРСР у спортивному "полюванні на лисів" (радіопеленгації) була випускниця радіотехнічної школи Івано-Франківської обласної організації ДТСААФ, студентка місцевого Інституту нафти і газу Галина Кузнецова.
     Після першої серйозної перемоги 17-літньої школярки з обласного центру на дорослому республіканському рівні влітку 1975 р. на сторінках прикарпатської преси з-під пера Ореста Олексишина з’явився ось цей матеріал-знайомство з юною чемпіонкою та її наставниками під промовистою назвою "Фортуна посміхається сильним"…


Галина Кузнецова (1975 р.)

Важка дорога на Олімп

Серед когорти призабутих, а для багатьох сучасників і зовсім незнаних імен у вітчизняному спорті, які своїми звитягами навічно вписані в історію міжнародного олімпійського руху, незаслужено опинилося ім’я вихідця з Прикарпаття Валерія Гасія (1949-2004). Слід нагадати, що наразі цей гандболіст залишається єдиним серед наших краян-олімпійців усіх часів, кому вдалося підкорити найвищу вершину, здобувши золото на Іграх 1976 р. в канадському Монреалі! Удвічі приємніше, що Гасій був одним з лідерів Радянської збірної з ручного м’яча на цих найпрестижніших змаганнях сучасності. Для прикладу, лише у фінальному поєдинку за золоті нагороди проти румунської дружини з 19 результативних атак колективу 6 у свій актив записав саме Валерій. А загалом на олімпійському турнірі в Монреалі, який був вже другим за ліком у спортивній кар’єрі уродженця Коломиї, він закинув у 5 матчах аж 25 м’ячів!
     Невдовзі після завершення того найуспішнішого для Валерія Гасія сезону 1976-го Оресту Олексишину трапилася нагода поспілкуватися з олімпійським чемпіоном та записати наступне інтерв’ю...

Спортивний центр "Буревісника"

У різний час з-під пера та мікрофону Ореста Олексишина з’явилося чимало матеріалів присвячених стану матеріально-технічної бази фізкультурно-спортивної галузі краю. У сьогоднішньому дописі пропонуємо згадати як розпочиналося спорудження одного з найкращих спорткомплексів Івано-Франківщини.


1980-ті рр.