Хроніка Першого національного з футболу. Ч.17: Бунт на кораблі

Сьогодні зробимо вимушену паузу у в’язці розповідей про турнірні виступи івано-франківського «Прикарпаття» в національній футбольній першості 1992 р. Ті скандальні події, які сталися всередині колективу напередодні гри з київським Динамо, і про які ми у своєму попередньому дописі навмисно згадали лише в загальних рисах, потребують окремого розбору.
     Нагадаємо, на загальнокомандних зборах перед виїздом до Києва одразу дев’ять футболістів (Сташко, Пироженко, Хомин, Волосянко, Лахмай, Ковтанюк, Винник та брати Шулятицькі) влаштували демарш, відмовившись надалі виходити на поле під орудою свого теперішнього наставника Івана Краснецького. Перебуваючи в жорсткому цейтноті, керівництво клубу вирішило стати на бік гравців і усунути з посади чинного головного тренера. Виконувачем обов’язків керманича «Прикарпаття» до завершення сезону призначили начальника команди Ю. Шулятицького-старшого...

 ***

     Пригадуючи зміст розмови І. Краснецького з місцевою пресою на екваторі вищолігових змагань сезону-92, складно віднайти у тодішніх висловлюваннях тренера очевидні ознаки принципових непорозумінь зі своїми підопічними, що невдовзі зможуть вилитись у гучний конфлікт. «Не сприйміть це за самопохвалу, однак сьогодні стосунки з командою і кожним гравцем, зокрема, у мене цілком доброзичливі. Торік навіть після багатьох перемог деколи могли серйозно посваритися. А цієї весни, потрапивши у зовсім нову для себе стихію, і смугу невдач, як футболісти, так і тренери не стараються тикати пальцем на конкретного винуватця. Для нас найважливіше – з честю вийти зі складного турнірного становища», – резюмував ту бесіду з журналістом наставник «Прикарпаття». 
     Можна припустити, що у тому квітневому інтерв’ю І. Краснецький міг завбачливо й не винести назовні якихось неприємних моментів з внутрішнього життя колективу (а їх, зважаючи на рівень гри та поточного турнірного становища команди, навряд чи не виникало в міжособистій комунікації). А можливо, полум’я протистояння між сторонами розгорілося зненацька, саме під впливом останніх невдач вже на старті другої половини змагань. Тож з огляду на це, у футбольного фахівця ще буквально кілька тижнів тому й не було підстав кривити душею і видавати бажане за дійсне у згаданій публічній розмові. 
     І все-таки: коли та чому виникла точка розлому поміж І. Краснецьким та гравцями клубу? В ту пору власну спробу проаналізувати передумови й причини виникнення небуденної конфліктної ситуації в лавах «Прикарпаття» всередині травня 1992-го зробив на газетних шпальтах і Орест Олексишин…

***

     «Випадок, який стався у нашому рідному «Прикарпатті» трохи більше як два тижні тому (і про це, до речі, мала можливість з допомогою телебачення дізнатися уся футбольна рать України), для багатьох шанувальників команди залишився загадкою. Відразу нелегко було дати об’єктивну відповідь на запитання, звідки з’явилася чорна кішка, що пробігла між головним тренером команди і групою гравців. Нині, коли пристрасті вгамувалися, спробуємо внести певну ясність в суть цього конфлікту.
     Ось що розповів вашому кореспондентові Іван Краснецький: 
     –  За кілька годин перед від’їздом нашої команди на матч у Київ на її зборах я заявив, що з нами не поїдуть цього разу Валерій Лахмай та Олег Пироженко. До них були серйозні претензії, і здавалося, усі з цим погодилися. Однак через кілька хвилин ще шість футболістів висунули ультиматум: тоді й ми залишаємося вдома. Причому це були молоді гравці, котрі, виявляючи у такий спосіб солідарність з товаришами, просто не думали про наслідки такого вчинку, і в першу чергу для команди.
     Якби тут усе залежало тільки від волі головного тренера, то повірте, я б ризикнув і не взяв з собою всіх «бунтарів», які могли за цей час добре проаналізувати свою поведінку (а 13-14 гравців, враховуючи тих, кому дозволили поки що грати за провідні команди області, ми мали під рукою). Однак у цій екстремальній ситуації керівництво футбольного клубу мене не підтримало. Що, зрештою, не дивно, бо поки що у стосунках в трикутнику клуб – тренер – футболіст, які мають визначитися певними правовими нормами, чіткого поділу не бачу. Через це дехто з гравців, підписуючи контракт, як і раніше, найкраще знає переважно лише про те, що йому можуть гарантувати.
     Не хотів би, щоб у декого склалося враження, ніби стараюся вигородити себе. Я не перший (і далеко не останній) серед тренерів, кого спіткала така доля. Але оскільки з «Прикарпаттям» безпосередньо зв’язаний не одне десятиліття, то переживаю, що праця, вкладена мною і моїми помічниками для створення практично нової команди. Пропаде марно. Адже може навіть статися й так, що гравці, які вчора проголосували за недовір’я Краснецькому, завтра не влаштовуватимуть нового головного тренера…
      А тепер думки щодо цієї події, так би мовити, з її протилежного полюса.

     Олег Пироженко. Хтось може сказати, що ми помстилися Краснецькому. Але це абсурд. Тим більше, у «Прикарпатті» «зірок», які могли б диктувати свої особливі умови нема, зате є непоганий колектив. До речі, вчора з нами на таку ж тему, як і ви, бесідував кореспондент «Спортивної газети», і наш капітан Ярослав Ватаманюк в інтерв’ю у присутності всіх підтвердив це.
     Просто склалися тепер обставини, коли команді потрібен тренер з трохи іншими поглядами як на футбол, так і на стосунки з гравцями. На мій погляд, це закономірне явище. А стосовно того, що ми під керівництвом Івана Михайловича не дотягли зовсім мало до фінішу чемпіонату, то нехай він гнівається на себе: адже сам був ініціатором тих зборів, з яких усе й почалося...
      Валерій Лахмай. Ми чудово розуміли, що турнір у вищій лізі буде для нашої команди дуже складним випробуванням. Так і сталося. Але ось який парадокс: в усіх зіграних матчах, за винятком поєдинків проти «Дніпра» і київського «Динамо», в другому колі ми не дозволяли суперникам розгулятися. Скільки компліментів наслухалися: мовляв «Прикарпаття» – команда з перспективою, яка ще не розкрила свого потенціалу… Проте нам від цього не легше, бо в активі на сьогодні… аж три забиті м’ячі – два з пенальті й один зі штрафного удару. А скільки шансів ми упустили, зокрема на очах в івано-франківської публіки.
     Повірте, якась страшна невпевненість важким тягарем лежить на плечах, сковуючи нас. Ось тут і необхідно було головному тренерові знайти те слово (довгих настанов не треба) яке б змусило кожного глянути на свої можливості зовсім інакше. А замість цього до багатьох з нас ставилися із підозрою. Дійшло до того, що мене й Пироженка головний тренер звинуватив, ніби «продаємо» суперникам ігри.
     Можливо, таке серйозне звинувачення стало наслідком того, що Іван Михайлович уже не бачив навіть мінімальних шансів, аби команда втекла з небезпечної зони. А суттєвих помилок, на мою думку, він наробив ще раніше.
     Якщо раніше був виправданим принцип комплектування «Прикарпаття»  за рахунок місцевих футболістів, то нині у соліднішій компанії суперників ми не могли обійтися без підкріплення – нехай би це були два-три добре кваліфіковані виконавці. Або тактична модель гри з трьома захисниками, якої майже ніхто у вищій лізі не практикує. І наше щастя, що на останньому рубежі лінії оборони маємо досвідченого Ватаманюка, – інакше вона взагалі могла б стати «прохідним двором».

      30 РЯДКІВ ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ.

     Скажу відверто, я давно симпатизую Іванові Краснецькому, ще з тих пір, як він захищав ворота івано-франківського «Спартака». Однак стати цілком на його бік у цій непростій історії поки що не зважуюся. Та й переконливі, на перший погляд, докази футболістів викликають деякі сумніви. Можливо, через певний відрізок часу ми детальніше будемо знати основні причини, які штовхнули їх до такого кроку.
     І не розцінюйте ці рядки, як бажання журналіста тривожні для команди дні пересидіти в кущах. Просто не хочеться до солідної порції чуток і домислів, які при футбольних скандалах народжуються з неймовірною легкістю, додавати ще й власну версію «перевороту». Сподіваємося, час покаже на чиєму боці правда».  

Орест Олексишин
(газета «Галичина» від 3 червня 1992 р.)

     Далі буде…